Трагедія українців Холмщини і Підляшшя у спогадах очевидців

Український народ пережив кілька геноцидів, одним з найстрашніших є депортація українського населення з Холмщини, Підляшшя, Надсяння і Лемківщини (тепер — територія Польщі). Ці землі ще з часів Київської Русі були заселені українцями. Ось як пише про це історик Володимир Сергійчук: «Розселення наших предків на захід — до Вісли, чітко простежується вже в часи Київської Русі. В період правління Ярослава Мудрого українці остаточно закріпилися в привіслянських територіях. Пізніше ці території відійшли до Галицько-Волинського князівства, яке визнавалося Європою як держава руського народу. Лише в XIV ст. ці землі потрапляють під владу Польщі».

•  Про Холмщину як етнічну українську територію говорив і Богдан Хмельницький: «За границю війною не піду... Досить маю на Україні, Поділлі і Волині, тепер у князівстві моїм — по Львів, Холм і Галич...»

Узагалі ж українці Закерзоння зазнали у ХХ сторіччі два примусові виселення: перше, відоме як «біженство», відбулося в часі Першої світової війни, друге — у період Другої світової. Це лише додає ще більшого трагізму історії забужан.

Щоб зрозуміти сутність цієї проблеми, звернімося до дослідження академіка Михайла Грушевського: «Холмщина дійсно одвічна українська земля і ніколи не вважалася польською в розумінні етнографічнім: в очах поляків вона була завсіди «Руссю» і належала до Руського воєводства. Тільки на Віденськім конгресі в 1815 році викраяно було заново «Королівство Польське»... попала туди й Холмщина — поляки стали дивитися на неї як на землю польську, чи таку, краще сказати, яку треба зробити польською».

•  Зокрема, з Холмщини у 1944 — 1946 роках було вивезено 33 тис. 195 чол., усього із території Закерзоння — 482 тис. 880 осіб — це статистичні дані Центрального державного архіву громадських об’єднань України.

Нижче подаю спогади своїх родичів, які стали жертвами примусового переселення.

«Я народився у селі Турковичі Томашівського повіту Люблінського воєводства. Нас у батька було п’ятеро синів і дві дочки. Село наше — велике і гарне, з церквою. З дитинства у мене найкращі спогади — з батьками ми працювали на землі, яка була в той час великою цінністю, тримали велику господарку. На Різдво — колядували, на Пасху — йшли на всенічну до церкви. Ще тато розповідали про біженство, яке їм довелося пережити у 1915 році. Тоді, в Орловській губернії, на Великдень, вони ходили з кошиками по селу, надіючись отримати хоч якусь поживу... А з поляками ми жили добре спочатку. Женилися, заміж виходили, дітей хрестили. Щоправда, якщо хтось на полячці женився, то мусив прийняти її віру. Працювали. Я вже й оженився, господарем став, мав воза-драбиняка, землю обробляв. Весело було працювати на своїй землі, бо жінчині батьки мали кілька моргів землі. Але за часів Ридз Шмігли (маршал ІІ Речі Посполитої (1886 — 1941. — Ред.) кинули гасло: «Wszystkich ukraincow wybic co do jednego!»

•  Тоді розпочали виганяти нас із батьківських земель. Ми мусіли збиратися, особливо чоловіки, і вночі ходити по селу, щоб захистити його від нападу польських бандитів. Вони стріляли запальними кулями, які, наче бджоли, перелітали через село, але якщо куля зачепила стріху хати, то вмить хата горіла. Поляки ходили ватагами. По закінченні «акції» в певному селі вони свистіли в дудку: «Zbiurka!» — акцію закінчено.

 Одного разу ми з іншими односельчанами ховалися у млині в Тишівцях. Односельчанин Загайко чомусь дуже стривожився, почав бігати по млину, ойкати, напевно, відчував, що поляки коять щось недобре. Він зачепився за механізм млина і загинув...

Потім переселяти нас стали. Ми із сім’єю потрапили у с. Петрозаводське Апостолівського району Дніпропетровської області. Нам казали, що в Україні жити добре. Ми приїхали, а там — і їсти немає чого... Голова колгоспу каже:  «Ми по війні. Нічого в нас немає... Хіба дещо дам вам з кукурудзи...» А я йому у відповідь: «У вас і до війни нічого не було!» Розізлився він.

Добре, хоч ми з Холмщини привезли корову і трохи борошна, то якось вижили. Багато хто закопував зерно, в надії, що повернеться назад...

Потім у брата стали забирати корову в колгосп. А Юзько не хотів її віддати. Вийшов із сокирою: «Не віддам годувальниці!», то його забрали і посадили в козу (в’язниця. — Авт.) Мати ходила, плакала, щоб відпустили... Захотіли ми вернутися ближче додому, їдемо возом з нехитрими пожитками.

Якось мати пішла на базар, і в неї вкрали гроші. А на Рівненщині і батько вмер від тифу... Оселилися ми на Рівненщині, в с. Богушівка, часто на зарібки доводилося їздити. Особливо по війні важко було: як хто де побачить, що машина з хлібом їде, то біжать за нею, щоб купити першими хлібину... Отак було, я  жив, бачив. Ти ще поживеш, то бачиш, що буде далі...» (Записано від Костюка Семена Івановича (1912 — 2001).

•  Спогади Шийко Євгенії Петрівни (1923 — 2009): «Село наше Чермно Томашівського повіту. Гарне село. Я змалку пам’ятаю, як ходила гуси пасти. Вони купаються в Гучві, і я з ними. А мій батько, Шийко Петро, був сином війта, у них велика фамілія була... І господарку велику мали: 8 корів, свині, гуси, пасіка — багацько вуликів, я вже й не пам’ятаю скільки... сад великий, яблука запашні. А мама моя, яка робоча були!.. Вона і коні годувала, і свині, і город обробляли. Такі робочі були... (Плаче). Ми з поляками добре жили. Подружка в мене була, Аделька... І на Коляду до них ходили... вігілія то називалося. Я й у польську школу ходила. При Пілсудському добре було. «Pan Przezes Polski, co mieszka w Warszawie, na wszystkich patrze dobrze, laskawie...» Вєрш ми такий у школі вчили... А як прийшов Ридз Шмігли, то поляки почали нас виганяти. Ми вже як окремо від діда жили, то мали і хату, і корову, і конє... Все кинули. А ще ж війна була, ми із Стефкою (сестра оповідачки.— Авт.) рови копали, бо німці заставляли. А мама хлопцям у ліс обід носила, наші хлопці нас не чіпали... (загони УПА взяли під свій захист цивільне населення на Холмщині. — Авт.). А потім нас виселили в Запорожє, там мама вмерли... (Плаче) і батько. А я робила в колгоспі. А вже у Володимирі на дорозі робила, шосу клали, асфальт у горлі пече... потім робила в школі, в банку... Якби нас залишили вдома, все було би інакше... А так війна... Евакуація... (плаче). Гріх вам жалітися... Теперка є і хліб,  і булочки, а я після війни три ночі за хлібом стояла в черзі... Треба в Бога вірити, бо без Нього немає нічого...»
                                                      Богдан ЯНОВИЧ, Волинська область