Антін Митяй: кобзар з наганом…

Антін Митяй мало бачив Україну, хоча народився у містечку Медвин Канівського повіту, а загинув біля Старої Буди на Звенигородщині. Мало бачив Україну саме очима, бо бідняцький син рано осліпнув… Зате щомиті відчував Україну душею і любив усім серцем – та так, як далеко не кожен зрячий здатний відчути!

Місце “кастингу” – вільні степи

Митяєві судилося стати найзнаменитішим кобзарем визвольних змагань і вчителем для знаменитих командира війська УНР і повстанського отамана – навчив знаходити у мелодії кобзи-бандури віру в краще майбутнє України, яке мало настати тоді, коли ущухне звична повстанському вухові “музика” гармат і кулеметів…

Кобзар вважався “неблагонадійним” ще в часи царату. Під музику бандури, видовбаної з верби сільським теслею і оснащеної медвинським ковалем, співав про наругу над Україною і про московського царя таких пісень, що навіть тоді, коли ховався на горищі батьківської хати і думав, що співає лише для себе, знаходився той, хто писав доноси до поліції. У 1905 році навчався у знаменитого Гната Хоткевича, а наступного року продовжив свої життєві “інститути” у засланні в Сибіру – за “плохіє пєсні” про царя і його імперію, а ще – за революційні листівки-відозви, які розклеював у Києві. Поліція швидко знайшла “возмутітєля спокойствія”, бо частина листівок була приклеєна на стовпах і парканах “догори ногами” – неважко було здогадатися, що чіпляв їх незрячий…

У сибірському Томську сліпого кобзаря намагалися навчити “родіну любіть” – не розуміли, що батьківщину він визнавав лише як землю, яка мала бути вільною від чужинського царя і його прихвостнів. Повернувся в Україну 1912 року, ходив від села до села з хлопцем-поводирем, співав думи про вільне козацьке минуле і знову ятрив українські душі мрією про свободу. Радісно сприйняв Українську Народну Республіку, яка постала на руїнах бридкої імперії. Вірив, що княжий тризуб замість чужої двоголової пташки повертається в Україну назавжди…

Якось невдовзі після революції їхав зі своїм поводирем у залізничному вагоні, слухав дискусії про Центральну раду й перспективи України. Почувши, як хтось зневажливо відгукнувся про незалежність і закликав до “єдіной і нєдєлімой Рассіі”, кобзар несподівано для всіх вихопив з полотняної торбини револьвер, повів його дулом по вагону і пообіцяв пристрелити “христопродавця й анахтемську душу, яка їсть український хліб і при цьому гавкає на Україну”. Тиснява у вагоні зчинилася неймовірна – тікали хто куди, бо бачили рішучість сліпого музики, в руках якого витанцьовувала ворона сталь зброї…

Подався до українського війська, щоб захищати волю держави. В Кам’янці у червні 1919 року Митяя бачили вже у темно-синіх шароварах, чорній чумарці і смушковій шапці з червоним верхом. Числився він у кінній батареї полку Чорних запорожців, мав коня й нагана, а за спиною – ту саму вірну бандуру. Навчив на ній грати командира батареї – сотника Дмитра Гонту. Пізніше побував у боях разом з екіпажем українського бронепоїзда “Хортиця” і навчив азів кобзарської майстерності й Костянтина Місевича – ветерана Синьої дивізії, призначеного урядом УНР комісаром Подільської залізниці. Часто згадував ще про одного свого учня – сільського вчителя з Канівщини, чиє ім’я для нас час, на жаль, не зберіг.
   Після загибелі вільної Української Республіки бунтівний кобзар не склав зброї і навіть керував відділом пропаганди штабу повстанського загону, яким командував колишній сотник армії УНР, отаман Цвітковський, уродженець Уманщини. Разом із хлопцями Цвітковського воював проти більшовиків на території Звенигородського, Таращанського й Уманського повітів. У перервах між боями діставав бандуру – і знову пливли над ярами й лісами сумні думи про славне минуле…

На цих фото: Антін Митяй (світлина з польського часопису 1913 року) і бронепоїзд Армії УНР «Хортиця» в Тальному на Черкащині у 1919 році – саме тоді на ньому служив сліпий кобзар з наганом…


                                                                                            Джерело: "Козак-ленд".