субота, 24 червня 2017 р.

Олег Габорак

                        Світлина від Олега Тягнибока.
Олег Габорак - сьогодні йому могло б виповнитися 20 років. Наш Побратим, боєць "Легіону Свободи". Старший солдат роти "Карпатська Січ" 93 Окремої механізованої бригади. Загинув 11 грудня 2015 року від попадання снаряду СПГ в позицію поблизу донецького аеропорту.
Олег народився 24 квітня 1997 року в с. Шешори Косівського району Івано-Франківської області. До 4 класу вчився у Києві. Коли батьки розлучилися - він з мамою та старшим братом переїхав в Іванківський район Київської області. Мати згадує, що до 8 класу Олег добре вчився, отримував нагородні грамоти. На канікулах не байдикував, а підробляв.
8-9 класи навчався в Сукачівській ЗОШ Іванківського району на Київщині. Закінчивши школу, вступив до Катюжанського професійно-технічного, де навчався за фахом "Адміністратор, оператор комп'ютерного набору".
Світлана Чеканова, матір Олега, може довго із запалом і журбою розповідати про сина. "З Олежиком завжди траплялися пригоди. З ним ніколи не було скучно. Для нього не існувало рамок і умовностей: для нього не існувало "треба" - лише "хочу"! Я спочатку кричала на нього, а потім спонсорувала його затії. Якось у відпустку він з подругою їздив у Білорусь. Питаю - нащо тобі туди їхати? - "Цікаво, я там ще не був!" Він поїхав у формі, при собі мав посвідчення зі "Святої Марії". А по дорозі назад на кордоні його затримали через це. Три години допитували, питали "Коли ти будеш створювати Майдан у Мінську?!". Відпустили лише тоді, коли ми з чоловіком по нього приїхали.
Старший син Назар - намагався його одьорнути. Це були протилежності з самого дитинства. Назар - поміркований, Олег - розбишака. Якось він вкотре побився в дитсадку і як йому сказала, що вже сил моїх нема - хай спробує ще раз пальцем когось торкнутися. Наступного дня забираю його з садка. Вихователька сміється і розповідає, як Олежик сховав руки за спину і колінами намагався заштовхати свого кривдника. Я ж пригрозила, що пальчиками не можна, а про коліна - нічого не сказала.
Олег був душею компанії, в нього було мільйон друзів. Коли він працював барменом у райцентрі - його всі знали. Скільки би він не заробляв грошей - у нього не було мети відкласти чи купити щось собі. Старший син відкладав на техніку, а в Олега не було тяги до матеріальних цінностей. Він навіть одяг собі не купував. Для нього головне було - створити навколо себе свято. Міг останні гроші витратити, щоби повести когось в ресторан. Привозив в Карпати своїх побратимів до наших родичів. Багато їх було - хлопців і дівчат. Намагався поділитися з усіма тим найкращим, що знав.
Отримав псевдо "Сон" через те, що дрімав на заняттях у вишкільному таборі.
Він чудово знаходив спільну мову і з пенсіонерами, і з дітьми. Зовсім по-іншому дивився на світ. Якось я почула, як він розповідає про ситуацію, котру ми пережили разом, але не могла впізнати її. Тоді подумала: може це я не так сприймаю світ?
Він був ініціативним, його було важко втримати. Коли почався Майдан я докладала великих зусиль щоби його не відпустити - йому було 16 років. Це дуже вплинуло на наші відносини, але я хотіла вберегти свою дитину. Я наполягала, щоби він продовжував вчитися, робив карʼєру. Він сказав, що їде в Київ працювати. А насправді півроку працював в інформаційному центрі Майдану - до грудня 2014-го.
Потім він записувався в усі батальйони, я мала з ним великі проблеми. Я бігала за ним, кричала на комбатів щоби не брали (бо він не мав ще 18 років). Навіть казала комбату батальйону Кульчицького, щоби він краще свою дитину послав на війну, а не мого сина. Але це Олега не втримало. Але в січні 2015-го він вступив до батальйону "Святої Марїі". Довго вчився на базі у Вирлиці. Потім їх почали ставити в очеплення мітингів. Я вірила, що пронесе, що він так і залишиться в Києві. Але коли Олега не взяли у 2 ротації - він у вересні пішов у 93 бригаду.
За півтора тижні до загибелі він пройшов відбір до зведеної штурмової роти "Карпатська Січ". За день до смерті він образився на мене. Хвалився, що в групу швидкого реагування лише кілька чоловік пройшли відбір. А я його сварила: "чого ти не можеш бути в другому ряду? Чого тобі весь час треба лізти перед іншими?" А він мені відповів: "Мамо, діти нічого не доб'ються, якщо їхні батьки в них не вірять. Інші би раділи, що їхня дитина пройшла відбір. А ти постійно незадоволена". Зараз жалкую, що часто сварилася з ним, відмовляла воювати. Може він відчував, що життя коротке і хотів прожити його яскраво.
Ще 25 листопада він був вдома. Приїхав з волонтерами на пару днів. Він зовсім змінився - і обличчя, і погляд. Вже переді мною був не 18-річний юнак, а 30-річний мужик - так він змучився там за ті пару місяців у Пісках. Пропонувала йому зробити довідку, що рука поламана. А він сказав: "Навіть якщо я справді її зламаю - поїду назад. Бо й смерть - це не привід порушувати присягу".
Доки не прийшли всі документи про його загибель, я щиро вірила, що Олег прийде додому, повключає світло всюди і гукне як завжди: "Мамзель, корми дитя - син прийшов!".
Побратими відгукуються про Олега як про втілення всіх лицарських чеснот, щирого націоналіста.
Олег Габорак загинув 11 грудня 2015 року внаслідок потрапляння ворожого снаряду СПГ в позицію карпатських січовиків поблизу Донецького летовища.
Його було поховано в Іванкові 14 грудня. Провести героя прийшла вся громада.
Пам'ятаємо!
                                 
Олег Тягнибок

Немає коментарів:

Дописати коментар