понеділок, 19 червня 2017 р.

Микита Карацупа, шпіони і безвіз

                          
11 червня 2017 року українці отримали право подорожувати практично всією Європою у безвізовому режимі.
А 9 червня, щоправда, 1935 року, у СРСР, до складу якого тоді входила Україна, набув чинності інший закон, не менш знаковий. Він передбачав смертну кару за “незаконний” виїзд з країни.
А 12 квітня 1910 року у селі Олексіївка Запорізької області народився Микита Карацупа, полковник прикордонної служби, Герой Радянського Союзу.
Який зв’язок між цими трьома фактами? Та ніякого, мабуть. Якщо мислити лінійно. А якщо нелінійно… В Україні 21-го століття за незаконний перехід кордону прикордонники вас таки ловитимуть, але навіщо вам то робити? Їдьте легально, ніхто не забороняє. Ну, й найголовніше, – навіть якщо вам таки “нєймьотся” і ви подались в порушники – вас за те принаймні не розстріляють.
Колючим дротом Імперія Зла відгороджувалась від зовнішнього світу з моменту створення (чи, вірніше, переродження з Російської на Радянську). Вперше пропозиція розстрілювати за спробу нелегального в’їзду до країни була озвучена Владіміром Лєніним 1922 року. Проте її не затвердили з якихось причин. Але правила в’їзду-виїзду ставали все суворішими. Для отримання закордонного паспорту, без якого з країни виїхати було неможливо, потрібен був дозвіл ВЧК-ОДПУ. Всіх же “нелегальних” втікачів автоматично позбавляли майна, що робило їхнє повернення до країни безглуздим з суто економічного погляду.
У 1925 році вийшло “Положення про в’їзд та виїзд із СРСР”, яким усі закордонні країни були оголошені “ворожим оточенням”.
Логічним завершенням цього процесу і став сталінський закон від 9 червня 1935 року про розстріл перебіжчиків. При цьому, само собою, родичі ставали “членами сім’ї ворога народу” з усіма витікаючими.
Цей закон було пом’якшено лише після смерті товаріща Сталіна. Відтепер за спробу втекти з Союзу всього лиш відправляли пиляти ліс на його благо. І лиш у дев’яностому громадянам “однієї шостої частини суші” дозволили шукати іншої долі безкарно. Але й самої країни скоро не стало.
Повернемось, втім, до Карацупи. Поколінню, чиє дитинство припало на роки Незалежності, це прізвище не говорить майже нічого. А між тим Микита Карацупа і його собака Індус були легендою і предметом поклоніння для дітей СРСР на протязі десятиліть. За роки служби він затримав 467 порушників кордону.
Я теж зачитувався книгами про його подвиги і мріяв служити на кордоні та ловити всіляких диверсантів та шпигунів, котрі цілими полчищами лізли через наші священні рубежі, щоб труїти воду у народних ставках, розповсюджувати антирадянську наклепницьку літературу, складати карти наших болотів, аби закласти потім Гудеріанові й Манштайну усі секрети наші. І хотів наловити тих шпигунів не менше Карацупи, звичайно.
Як же не мріяти перевершити супермена, котрий спіймав майже п’ятсот тренованих диверсантів-рембо і знищив ще мінімум півтори сотні таких же? І лиш недавно я зрозумів причини такої результативності у затриманнях порушників. У книгах про Карацупу не уточнювалось – у який бік бігли ті “шпійони”… А ловив славний герой-прикордонник здебільшого знесилених роботяг та селян, котрі тікали від “найсправедливішої в світі влади” та колгоспів. Невелика заслуга спіймати такого бідаху, якщо чесно.
Що ж – яка країна, такі й герої. В Росії Микита Карацупа досі в пантеоні героїв. Не дивно – сусідня країна поступово повертається до своїх традицій щодо виїзду за кордон. То в Туреччину забороняє своїм громадянам їхати, то в Єгипет. Але то так – квіточки. Останніми роками у РФ деякі категорії громадян бурхливо обурювались нововведеннями щодо права виїзду за кордон. Вірніше – обмеження такого права. Маєте “допуск к гостайне”? Сидіть вдома. Що таке “гостайна”, до речі? А все, що захочеться. Не вам, звичайно. А тому, “кому положено” це вирішувати. Співробітникам ФСБ взагалі всім без розбору заборонено виїзд за кордон. Бо втечуть, не приведи Господь, і видадуть яку важливу таємницю. Смішно?
У всіх цих діях держави є логіка, не поспішайте сміятись. Ніхто не задумувався над простою залежністю – чим вільніша країна, тим простіші правила в’їзду-виїзду? І навпаки, зрозуміло. Я недаремно згадав про СРСР. Можна ще Північну Корею згадати. Або Кубу, звідки люди буквально вплав до Штатів тікають. Чим закритіше суспільство – тим складніше з нього втекти. У політології це називається просто – теорія обложеної фортеці. Її основний постулат – “навколо вороги, котрі хочуть нас знищити. Ми – опора духовності і воїни добра. Хто не з нами – ворог”. Отже, хочеш виїхати – ворог, зрадник.
Кордон з колючим дротом, контрольно-слідові смуги, вежі з кулеметами та карацупи з собаками – зовсім не для захисту від зовнішніх ворогів. Вони – аби народ від “щастя” не втік. Бо народець – невдячний, свого щастя не розуміє…
Повертаючись до безвізу та України. Не треба перебільшувати його значення – він всього лише спрощує правила перетину кордону і полегшує подорожі. Всього лиш. Але, в той же час, – я недаремно згадав про Карацупу і розстріли.
Право вільного пересування – одне з базових, природних прав людини. Але його треба заслужити. В мене є бажання дослідити історію втеч з СРСР, там багато цікавого. Чого вартий лише подвиг океанографа Станіслава Курилова, котрий без будь-яких плавзасобів вистрибув в океан з круїзного лайнера і кілька діб плив до філіппінського берега? Це так, ремарка.
Просто свободу треба цінувати. І просто так вона ніколи не дається. Ціна нашої свободи – кров. Кров, котру проливають наші хлопці зараз на Донбасі. Кров воїнів УПА. Кров воїнів визвольних змагань. Кров усіх, хто боровся з імперією. Хто вмирав у таборах ГУЛАГу, в Сандормоху, у Биківні. Всіх не перелічити. Але усвідомлювати, що Незалежність і свобода прийшли до нас не за красиві очі – треба. І цінувати її.
І безвіз, як один з символів тої свободи. Щоб не ставали на кордонах нові карацупи з автоматами.
                                                                       

Микола Сатпаєв

Немає коментарів:

Дописати коментар