У 1987 році був у місті Ваніно Хабаровського краю.
Розпочати цю історію слід з дитинства.
Народився я в селі на Поділлі і до трьох років жив з бабусею, отже першою моєю мовою була українська. З тим запасом слів, який є у трирічної дитини. Потім мене забрали до себе батьки, далі життя у військових містечках і російських містах. І перші слова, які я склав із дитячих кубиків з малюнками і літерами на п'ятому році життя, були не "мати" і "тато", а "мама" і "папа". У подальшому українську мову чув лише коли з мамою приїжджали влітку із Сибіру на кілька тижнів до бабусь.
Тоді у 1987 році у Ваніно в їдальні до столу підійшов чоловік віком на вигляд на п'ятому десятку, спитав чи вільне місце за столом і чи можна йому сісти, звичайно російською, і я чомусь відповів "будь ласка". Одне із небагатьох слів, яке я з дитинства ще не забув.
Чоловік був здивований і почав розмову зі мною красивою українською мовою. Розповів, що батько його воював у війську Махна, був на початку 30-х років ув'язнений, після закінчення ув'язнення не мав права повернутися в Україну, одружився і далі прожив життя в Магаданській області. Близьких родичів в Україні після голодомору і другої світової війни у нього не залишилося. Мій співрозмовник народився вже там, на Далекому Сході і в Україні не жив. Проте вдома вони розмовляли завжди українською, читали українські книжки, отримували за підпискою українські часописи і газети. Російськомовне радянське оточення аж ніяк їм в тому не завадило. Потім чоловік спитав мене, звідкіля я і чому я, українець, розмовляю з ним російською. Він вислухав мене, не дорікав, не вимагав, не агітував, проте мені було соромно. Дуже соромно.
Вивчати українську я почав вже у 1992 році за самоучителем мови, тут, в Києві.
І лише у 2010 році почав розмовляти завжди лише українською і мислити українською. З того часу коли до мене звертаються російською, відповідаю українською.
Як і той чоловік у Ваніно, я не докорятиму, не вимагатиму, не примушуватиму. Від держслужбовця, посадовця вимагаю, від решти - ні.
Тому що мова сама по собі нічого не варта. Вартісною її роблять цінності, принципи яких дотримуються більшість її носіїв. Вартісною її роблять той спосіб і рівень життя, ті можливості, які вона дає. Вартісною є робить єдність її носіїв. Вартісною її робить готовність і спроможність її носіїв захистити свій спосіб життя, свої цінності, свою волю зброєю.
Отже, панове та пані українці, припиніть звинувачення і докори. Робіть буття в Україні таким, щоб всі самі прагнули бути українцями. Міцно тримайте меч. Тоді буде могутньою наша мова. Тоді кожен, хто хоче, матиме вишневий садочок.
Немає коментарів:
Дописати коментар