четвер, 3 серпня 2017 р.

Віддаймо шану 24 героям АТО

24 людини загинули, 74 поранені – такі офіційні бойові втрати Збройних сил України на східному фронті в липні 2017-го.
Загиблих менше, ніж у червні, але більше, ніж травні й квітні.
Серед 24 загиблих восьмеро – внаслідок підривів на мінах і “розтяжках”.
Четверо – закарпатці зі 128-ї бригади, п’ятеро – з чугуївської 92-ї.
Найкривавішими були дні 19 липня (4 загиблих, 3 поранених) і 20 липня (5 загиблих, 8 поранених).
Як і попереднього місяця, дві бойові втрати досі залишалися безіменними для ЗМІ й соцмереж.
У деяких бригадах прес-офіцери називають своїх загиблих на другий день. В інших – відповідають: “Таку інформацію не надаємо без попередньої перевірки. Це зазначено у нормативно-правових документах”.
Утім, “Новинарня” з’ясувала імена і цих двох полеглих: Олег Гавря, Сергій Сіренко.
Віддайте їм останню шану, вдивіться в їхні обличчя, почитайте, якими вони були людьми – 24 загиблі герої липня.
Двом наймолодшим із них було по 19 років, двом найстаршим – по 43.
підготували: Леся Шовкун, Ольга Гордійчук, Дмитро Лиховій

1. Сергій Дядченко “Киргиз”

Сергій Петрович Дядченко народився 23 вересня 1979 року в місті Токтогул Киргизької РСР, тому й позивний – Киргиз. Згодом сім’я переїхала в село Шевченкове Черкаської області, де хлопець закінчив 9-й клас школи. У 1997 році у Звенигородському СПТУ він отримав спеціальність “тракторист-електрик”. Відтак до 1999 року Сергій проходив строкову військову службу у Збройних силах України, артилерист, на посаді старшого навідника, потім – командира гармати та командира відділення.
Після служби в ЗСУ Дядченко працював трактористом у колгоспі в Шевченковому.
У 2014-2015 роках пішов добровольцем до армії, служив у кіровоградському 34-му батальйоні (“Батьківщина”). Після демобілізації проживав у Черкасах.
У 2016 році Сергій Петрович підписав контракт зі Збройними силами. Старший сержант, військовослужбовець 34 омпб 57-ї окремої мотопіхотної бригади.
Сергій загинув 1 липня внаслідок підриву на розтяжці поблизу села Піски Донецької області. Похований у селі Шевченкове.
Його брат Віктор Бойко у 2014 році загинув від кулі снайпера, звільняючи від бойовиків Олександрово-Калинове Костянтинівського району Донецької області,
Батько помер. Залишились сестра і брат, які теж були в АТО, мати й дружина.
Сергій Дядченко посмертно отримав відзнаку “За заслуги перед Черкащиною”.
Фото загиблого “Киргиза” та його розгрузка, яка була на Сергієві в момент загибелі, передана для розміщення в експозиції 57 омпбр музею АТО в Києві.

2. Володимир Сініцин

Володимир Сініцин загинув 1 липня разом із Сергієм Дядченком в результаті підриву на міні з розтяжкою поблизу Пісок на Донеччині.
Військовослужбовець 34-го окремого мотопіхотного батальйону 57 омпбр.
Народився 31 травня 1993 року в селі Новомиколаївка Новотроїцького району Херсонської області. У 2010 році закінчив школу, через два роки – професійно-морський ліцей Херсонської державної морської академії.
Ще 9 січня 2014 року 20-річний на той час юнак вступив на військову службу за контрактом. Брав участь у боях за Савур-могилу, захищав Амвросіївку, Степанівку, Маринівку, Григорівку. Під Мар’їнкою отримав поранення та контузію, після лікування повернувся на фронт, ніс службу зокрема в районі міста Щастя на Луганщині.
Був єдиною дитиною у матері. Похований у рідній Новомиколаївці.

3. Андрій Сметанін

Старший сержант, військовослужбовець 43-го мотопіхотного батальйону “Патріот” 53 омбр (Луганська область). 3 липня 2017 року загинув від кульового поранення під час бою на Світлодарській дузі.
Андрій Володимирович Сметанін сам був з Донбасу.
Народився 4 березня 1981 року в місті Авдіївка, Донецька область. Але зі шкільних років мешкав у селі Різдвянка на Запоріжжі (Новомиколаївський район).
Наприкінці 1990-х працював у КСП “8 Березня”, на початку 2000-х проходив строкову службу у білоцерківському зенітно-ракетному полку.
У серпні 2016 року вступив на військову службу до ЗС України за контрактом, вирушив до 43-го мотопіхотного батальйону в Сєвєродонецьк.
Залишилися дружина з донькою та матір.

4. Володимир Бричак

Народився 13 лютого 1977 року в місті Берегове Закарпатської області.
Спершу був призваний за мобілізацією, по закінченні строку служби підписав контракт і повернувся на фронт. Військовослужбовець 15-го окремого гірсько-піхотного батальйону 128 огпбр.
У ніч із 3-го на 4 липня 2017 року (за даними МОУ – 3 липня), близько опівночі, Володимир Бричак був важко поранений пострілом ворожого снайпера на Донеччині. Куля калібру 7,62 увійшла над пластиною бронежилета і зачепила серце. Ще півгодини Володимир боровся за життя в Торецькій лікарні, але реанімаційні заходи не дали результату.
Щодо місця загибелі Бричака є розбіжності. Речник Міноборони повідомляв про бойову втрату в районі н.п. Майорськ. Інші джерела пишуть – “поблизу міста Торецьк”. Утім, ці пункти розташовані неподалік.
“Сказав тільки, що любить читати філософські книжки, а їх на передовій бракує, тому тішиться, коли хтось привозить щось для його бібліотеки. У нього була борода і втомлені очі, і засмаглі руки впевнено тримали автомат. Мужнє обличчя, спокійний голос”, – написала на ФБ-сторінці “Повернись живим” журналістка Анастасія Федченко.
Володимир Бричак похований у Береговому. У місті було оголошено триденну жалобу за загиблим.

5. Роман Нетеса

19-річний Роман Нетеса загинув 6 липня від кулі снайпера поблизу селища Кримське,Новоайдарський район Луганської області.
Хлопець був старшим солдатом, водієм 16 омпб “Полтава” 58-ї мотопіхотної бригади, в/ч пп В2287.
Роман народився 27 вересня 1997 року і жив у селі Литвинівка Решетилівського району Полтавської області. Брав участь в шкільних та районних спортивних змаганнях і конкурсах. 2015 року закінчив Решетилівський аграрний ліцеї імені Боровенського, працював зварювальником.
В лютому 2016 року підписав контракт із ЗСУ. Із квітня служив в Авдіївці, надалі батальйон вирушив на Луганщину.
“Рома був працьовитий, дружелюбний, життєрадісний. Був оптимістом, не любив говорити про війну. Коли проводжали, просив, щоб не плакали. Завжди був настроєний позитивно. Мав дуже багато друзів. Завжди посміхався. Дуже любив свого брата. Планував у серпні поїхати разом із ним та зі своєю дівчиною Танею на море.
Перед загибеллю він зателефонував до Тані. Сказав, що в них неспокійно, говорити не зможе і набере зранку. Останні слова були: “Я тебе люблю”. Потім телефон вже був поза зоною”, – розповіла “Газеті.uа” знайома сім’ї Жанна Степанова.
Роман Нетеса похований у рідному селі. Залишились батьки і молодший брат.

6. Олексій Тимощук

9 липня о 5:30 ранку 36-річний боєць Олексій Тимощук помер від важких поранень, які отримав 29 червня поблизу села Гнутове на Маріупольському напрямку.
Тоді Олексій Васильович пішов перевіряти мінні загородження перед окопами, і в цей час, близько 19:30, почався обстріл із гранатомета. Від розриву гранати Тимощук дістав уламкові поранення голови, очей, грудної клітки, живота. Дві доби життя бійця рятували лікарі 61-го військового мобільного госпіталю, 1 липня його вертольотом евакуювали у Дніпро. У лікарні Мечникова переніс кілька операцій, прийшов до тями. Але 9 липня о 5:30 помер.
Лікар розповідав, що після останньої операції поранений через силу звернувся до нього з проханням: “У мене дома двоє синів, донечка, передайте синам, що воював за них і за Україну”.
Він воював і загинув за нас – старший солдат, навідник кулеметного відділення мотопіхотного взводу 9 омпб “Вінниця” 59-ї окремої мотопіхотної бригади.
Рідні розказали, що Олексій принципово не любив фотографуватися, тому на чолі жалобної процесії навіть не несли його портрет.
Народився він 24 червня 1981 року у Вінниці. Закінчив політехнічний технікум за фахом технiк-механiк, працював будівельником.
Восени 2016 року підписав контракт із ЗСУ. Спочатку служив у взводі матеріального забезпечення в тилу, але неодноразово писав рапорти, щоб його перевели у бойовий підрозділ. 26 травня 2017 року приїхав у зону АТО під Маріуполь на свою першу й останню ротацію.
Похований на Алеї Слави центрального кладовища Вінниці.
Залишились троє дітей, дружина, мати й сестра.

7. Віталій Бабков “Лютий”

Ще один уродженець Донецької області. Народився 13 лютого 1988 року в селищі Агробаза Мангушського (тоді – Першотравневого) району.
Віталій Ігорович Бабков пішов на війну добровольцем у 2014 році, згодом підписав контракт із ЗСУ, служив у складі 54-го окремого розвідбату.
10 липня, близько 19:00, Віталій загинув внаслідок підриву на вибуховому пристрої з розтяжкою в районі смт Станиця Луганська.
“Всі його запам’ятали веселим, позитивним і добрим воїном, який завжди жартуючи підтримував своїх побратимів”, – написала в соцмережі волонтерка Вікторія Шинкаренко.
Залишились мати і сестра. Похований у селі Агробаза за 10 км від Маріуполя.

8. Володимир Турчин

У районі селища Зайцеве на Донеччині 10 липня близько п’ятої години ранку почався черговий обстріл. Під час зміни вогневої позиції та переміщення в укриття гранатометник Володимир Турчин дістав чисельні вогнепальні поранення, несумісні з життям. Помер о 8:30 на операційному столі в районній лікарні міста Бахмут.
Володимир Богданович народився 12 травня 1990 року в місті Жовква Львівської області. Із 2014 року проходив службу в Жовківському РВК на посаді начальника служби захисту інформації, у 2015-му підписав контракт із ЗСУ.
Сержант, номер обслуги 2-го гранатометного відділення протитанкового взводу роти вогневої підтримки 2-го гірсько-піхотного батальйону 128 огпбр.
Залишились батьки. Похований у Жовкві.

9. Ігор Кистерний

14 липня пізно ввечері диверсійно-розвідувальна група бойовиків “ЛНР” під прикриттям снайперів намагалася наблизитись до позицій українських військових поблизу смт Новотошківське (Попаснянський район Луганської області). Під час бою, о 22:55, куля влучила в серце Ігорю Кистерному – старшому сержанту, командиру взводу гранатометників роти вогневої підтримки 13-го окремого мотопіхотного батальйону “Чернігів-1” 58 омпбр.
Ігор Миколайович народився 21 березня 1987 року й виріс у місті Семенівка на Чернігівщині, що за 9 км від російського кордону. У 2006-2016 роках служив там прикордонником.
Захоплювався футболом, грав за ФК “Ревна” (Семенівка).
2016 року уклав контракт на військову службу в ЗСУ, спершу служив у Конотопі на Сумщині, з травня 2017-го виконував завдання в зоні АТО.
Похований у Семенівці. Залишились мати і сестра.

10. Дмитро Наумов

15 липня в Донецькій області під час обходу позицій у складі групи Дмитро Наумов зачепив встановлену диверсантами “розтяжку”, яка привела у дію одразу дві міни МОН-90. Внаслідок вибуху Дмитро Миколайович отримав несумісні з життям поранення.
Він народився 15 серпня 1983 року в селі Дар’ївка Білозерського району Херсонської області. Десять років працював в охоронній фірмі. У 2014 році пішов добровольцем в армію, 30 травня 2016-го підписав контракт.
Був старшим сержантом, головним сержантом 1-го мотопіхотного взводу 2-ї мотопіхотної роти 17 омпб “Кіровоград” 57-ї мотопіхотної бригади, в/ч А4279.
“Діма був такий гарний хлопець, сімейна людина, роботящий, прагнув весь час чогось досягнути, до найкращого йшов”, – згадує двоюрідний брат загиблого Валерій Яковець.
“Це був з великої літери Боєць, який вже три з половиною роки на передовій. Це велика втрата для всієї України, а для односельчан – тим більше”, – зазначила волонтер Галина Уманець.
Залишилися дружина з трьома дітьми: Микитою (2007 р.н), Іллею (2010 р.н) та Макаром (2015 р.н).
Похорон Дмитра Наумова, відео “5-го каналу”:
Під час прощання на кладовищі в Дар’ївці військові побратими Дмитра повідомили, що подали документи для нагородження героя орденом “За мужність” посмертно.

11. Золтан Балаж

Українець угорського походження Золтан Балаж народився 7 березня 1995 в селі Королево Виноградівського району на Закарпатті, мешкав у Виноградові.
Закінчив училище, здобувши фах маляра-штукатура, працював на заводі. У 2016 році підписав контракт зі Збрйоними силами України й пішов воювати в складі 2-го гірсько-піхотного батальйону 128-ї окремої гірсько-піхотної закарпатської бригади. На той час його доньці не виповнилося й року.
“Він прагнув стати військовим, хотів захищати свою рідну землю. На медкомісії Золтана не хотіли брати через проблеми зі здоров’ям. Але він вилікувався, пройшов комісію і підписав контракт. Був у Пісках. І коли прийшов у відпустку, донечка його боялася, просто не впізнавала, хоча по фото я їй показувала”, – розповіла “Газеті по-українськи” дружина загиблого Вікторія.
“Він у душі добрий, якщо до нього бути добрим. Але характер у нього не цукор. Дуже імпульсивний, вольовий. Прямо і щиро все говорив. Мені дуже шкода, що чоловік у житті тільки важко працював і не покладаючи рук заробляв на нашу донечку. В його 22 роки він багато чого пройшов. Він ідеальним чоловіком був. Усе знав. Якщо не знав, сам навчився і свого добивався”, – каже дружина.
Золтан загинув 18 липня близько 20:30 під час чергування на позиції поблизу смт Зайцеве(Донецька область).
Як розповідають побратими, найгостріша фаза обстрілу, як їм здавалося, вже минула. Бійці зібралися подивитися новини, але Балаж на мить відійшов убік. І в цю мить в окоп, де він стояв, влучили осколки від розриву снаряда, випущеного із забороненого Мінськими угодами озброєння. Один з уламків влучив воїну просто в серце.
“Останній раз я з ним розмовляла близько 18:00, за кілька годин до його смерті. У мене боліло серце, не могла навіть говорити голосніше – починало колоти. Якби я знала, чому воно мене боліло… Знаєте, я ще все не можу повірити, що його немає. Пусто без нього, ніби вирвали душу. А ще більше болю приносить те, що коли їде поїзд, наша доця говорить, що татко їде, і чекає його…” – зізнається Вікторія.
Відео (є кадри із Золтаном):
Відео з похорону, “Голос Карпат”:
Поховали Золтана на Виноградівському кладовищі. Окрім дружини та дворічної донечки, у бійця залишилися батьки.

12. Володимир Буліченко

Молодший сержант Володимир Буліченко народився 15 жовтня 1975 року в селі Раденськ Олешківського (тоді – Цюрупинського) району Херсонської області.
Служив на посаді старшого водія 1-ї мотопіхотної роти 17-го окремого мотопіхотного батальйону , що базується в Кропивницькому (за старою назвою міста батальйон досі часом називають “Кіровоград”).
18 липня під час обстрілу опорного пункту на позиціях 17 омпб поблизу селища Невельськев Ясинуватському районі Донецької області Володимир отримав важке поранення. Побратими змогли витягти його з-під обстрілу, але, на жаль, не врятували – від значної крововтрати боєць помер у кареті швидкої допомоги.
Саме в цей день виповнився рівно рік відтоді, як Буліченко підписав контракт із ЗСУ.
Після загибелі батька круглими сиротами залишилися дві дочки-близнючки 1999 року народження, яких вдівець виховував сам. Не дочекалася сина з війни і їхня бабуся, мати Володимира.
Поховали воїна в Раденську.

13. Максим Ісаєнко

Менше двох тижнів не дожив 19-річний боєць 92-ї окремої механізованої бригади Максим Ісаєнко до свого дня народження: 1 серпня йому мало виповнитися 20.
Максим народився у Харкові, був єдиною дитиною в сім’ї. Воювати пішов за покликом серця. Як написала у “Фейсбуці” Лада Введенська, понад усе боявся, що через юний вік його можуть відправити в пункт постійної дислокації, а не в АТО.
“Він воїном був, незважаючи на роки…”
Молодого солдата вбив ворожий снайпер. Сталося це 19 липня о 10:15 в районі Мар’їнки. Куля калібру 14,5 мм наскрізь прошила мішки з піском на спостережній позиції…
Залишилися батьки. Максим був єдиною дитиною в сім’ї.

14. Руслан Конюша “Галіфе”

Донбасівець, старший солдат Руслан Конюша народився 8 листопада 1994 року в місті Лисичанськ Луганської області. І загинув, воюючи за визволення рідного краю.
“Його мати у 2014 році врятувала в Луганську десятки людей, які завдяки їй не потрапили до рук терористів та російських найманців. Руслан Конюша загинув, захищаючи нас, наші сім’ї, нашу Україну. Слава Герою! Шана і співчуття батькам у непоправному горі!” – написала в ФБ Каріна Гріненко.
У 19-річному віці хлопець брав участь у Революції гідності, а після Майдану добровольцем поїхав захищати Україну на Донбас: спершу воював у батальйоні “Луганськ-1”, потім перевівся в “Айдар”.
Літо 2017 року застало 22-річного Конюшу в 58-й окремій мотопіхотній бригади ЗСУ.
19 липня Руслан у складі групи з шістьох бійців патрулював територію біля Новотошківського Луганської області. Побачивши багаття, вони вирішили перевірити “зеленку”, але підірвалися на міні ОЗМ-72.
Ця міна має особливу конструкцію, за яку її називають “стрибаючою”: вона вистрибує із землі приблизно на 0,6-0,8 метра й розлітається на понад 2 тисячі осколків. Саме від поранення цими смертельними осколками, які з величезною швидкістю розлітаються в радіусі 25 метрів, троє з шістьох військовослужбовців загинули. Серед них і Руслан.
Поховали молодого воїна у Бобринці Канівського району на Черкащині. Руслан у цьому селі ніколи не жив, але його мама та брати, вимушені переселенці, нещодавно придбали там будинок, де планують осісти.
Як розповів присутній на похороні учасник АТО Микола Порожній, мешканки Бобриці прийшли попрощатися із загиблим мало не всім селом і зустрічали труну, стоячи на колінах.

15. Ілля Тимофієв

Етнічний росіянин, 43-річний Ілля Тимофієв (так у паспорті) – один із тих трьох бійців, що загинули 19 липня під Новотошківським, підірвавшись на міні ОЗМ-72.
Народився Тимофєєв 5 вересня 1973 року в місті Норильськ (північ Красноярського краю РФ), а мешкав у селі Першотравенка Компаніївського району Кіровоградської області.
“Ілля Миколайович народився в Росії, але, не вагаючись, пішов захищати Незалежність України. Захищати Україну від російського агресора”, – сказав на прощанні з воїном голова районної ради Вадим Спіктаренко, якого цитує сайт “Златопіль”.
Отримавши в лютому 2015 року повістку, чоловік від мобілізації не ховався. До квітня 2016-го відслужив стрільцем у 72-й бригаді, повернувся додому. А через рік, у травні-2017, пройшов збори резервістів і з 6 червня підписав контракт із ЗСУ. Цього разу потрапив у 58-му окрему мотопіхотну бригаду, де обійняв посаду старшого оператора. Звання – старший солдат.
Поховали Іллю Тимофієва в Першотравенці. Без батька залишилося дві дочки та син, якому заледве виповнився один рік.

16. Роман Дитинченко “Ромашка”

Про старшого солдата 58-ї механізованої бригади (ППД – Сумська область) Романа Дитинченка, який також загинув 19 липня внаслідок вибуху стрибаючої міни під Новотошківським, досі майже немає підтверджених біографічних відомостей. Фото теж відсутнє.
Відомо, що народився він 1986 року, жив і працював у Києві. За деякими даними, у 2015 році був мобілізований і рік відслужив у складі 25-го окремого мотопіхотного батальйону “Київська Русь”, воював біля Попасної. Через деякий час після демобілізації повернувся на контракт в ЗСУ й був направлений у 58 омбр.
Похований у Києві. Залишилися мати та дружина, яка родом із Луганська.

17. Сергій Гладкий “Сіріус”

Незважаючи на юний вік, 21-річний Сергій Гладкий на “передку” був далеко не новачком. Службу в ЗСУ він розпочав 12 липня 2014 року, а вже за десять днів опинився в зоні АТО. Тоді йому було лише 18.
Народився Сергій 27 жовтня 1995 року в Юрках Козельщинського району на Полтавщині. Після 9 класів школи вступив у Решетилівський художній ліцей, здобув спеціальність художника-живописця. Останнім часом мешкав у селі Страбичово Мукачівського району Закарпатської області.
З липня по вересень 2014-го Гладкий воював поблизу населених пунктів Леніне, Георгіївка, Родакове, де прикривав “дорогу життя” до Луганського аеропорту. З вересня по грудень ніс службу на ВОПі в районі Станиці Луганської. Узимку 2015-го брав участь у боях за Дебальцеве.
Молодший сержант військової служби за контрактом, командир бойової машини — командир 2-го гірсько-піхотного відділення 2-го гірсько-піхотного взводу 3-ї гірсько-піхотної роти 1-го батальйону 128-ї окремої закарпатської гірсько-піхотної бригади.
20 липня поблизу окупованої Горлівки Сергія застрелив ворожий снайпер.
Як пишуть із посиланням на волонтерів та побратимів Гладкого закарпатські сайти, куля поцілила просто в ліве око, тож ні бронежилет, ні кевларовий шолом зарадити не могли.
За чутками, стріляла в хлопця російська снайперка чи то вірменського, чи чеченського походження, на кілька років молодша за свою 21-річну жертву…
“Він був добрим і спокійним, по-доброму так усміхався. Був другом, підтримував мене, коли я була засмучена, виручав. Не пив, хіба іноді пиво. Сергійко обіцяв, що повернемося усі. А не вернувся він”, – цитує “Газета по-українськи” солдата 128-ї бригади з позивним “Ева”.

Сергій Гладкий розповідає про себе і про війну. Відео “М-Студіо”:
У Гладкого залишилися батьки та молодший брат.
За бажанням родини загиблого бійця, Сергія поховали в Юрках на Полтавщині, де він народився і звідки родом його батько.

18. Віктор Чорнобай

20 липня уродженець міста Кремінна Луганської області Віктор Чорнобай мав відзначити день народження. Своє 34-річчя військовослужбовець 92-ї окремої механізованої бригади зустрічав на війні – в лютому 2017-го він підписав контракт зі Збройними силами і поїхав у зону АТО.
Але до святкування, хай би яким скромним воно було, Віктор не дожив. Загинув на світанку свого дня народження.
Таких обстрілів, як у ніч на 20 липня, в Красногорівці не пам’ятають з 2015 року. Бойовики гатили по місту і з гранатометів, і з мінометів, і навіть з одиночних “градів” системи “Партизан”. Із 2-ї години ночі до 6-ї ранку стріляли так багато, що серед мешканців міста почали ширитися чутки про повномасштабний наступ російських військ.
Згодом з’ясувалося, що інтенсивний обстріл був прикриттям для вилазки диверсійної групи російсько-окупаційних військ. Бійці 92 омбр героїчно відбили атаку, але дорогою ціною: троє бійців були вбиті, ще одного диверсанти захопили в полон. Серед тих, хто не повернувся з того бою, був і навіки 34-річний Віктор Чорнобай.
Як повідомляє сайт Кремінської районної держадміністрації, Віктор Чорнобай загинув близько 5:00 під час бойових дій на крайньому опорному пункті під Красногорівкою, прикривши собою побратима.
Поховали бійця на центральному цвинтарі Кремінної.
Сюжет “5-го каналу” про обстріли Красногорівки 20 липня:

19. Олександр Сень

У рідному Верхньодніпровську (Дніпропетровська область) Олександра Васильовича Сеня знали добре. Він завжди відзначався активною позицією і в громадському житті, і в політиці. У 2003 році вступив у ВО “Батьківщина”, згодом став першим заступником голови районної парторганізації. У 2010 році був обраний від неї депутатом райради. А у 2015-му вже як безпартійний висувався в міськраду від Блоку Петра Порошенка.
Коли на сході України почалися бойові дії, Олександр не міг залишатися осторонь.
“Він, батько трьох дітей, добровільно пішов захищати Україну. Це був справжній патріот нашої держави”, – розповів голова верхньодніпровського осередку “Батьківщини” Володимир Ніколаєв.
Олександр Сень народився 6 січня 1977 року. Закінчив Міжрегіональну академію управління персоналом. Служив у 92-й окремій механізованій бригаді.
Загинув уранці сумнозвісного 20 липня під Красногорівкою, відбиваючи напад диверсійної групи “ДНР”, яка атакувала блокпост ЗСУ. Як розповів командир, біля Олександра Сеня було знайдено три трупи противника.
Похорон Олександра Сеня, відео “5-го каналу”:
Поховали 40-річного патріота у Верхньодніпровську.

20. Олег Гавря

Про цього досі не писали ЗМІ, ніде не згадувалося його прізвище. Хоча 34-річний Олег Миколайович Гавря – один із трьох бійців 92-ї чугуївської бригади, хто загинув 20 липня в кривавому бою під Красногорівкою.
Олег Гавря народився 20 жовтня 1982 року, жив у місті Вовчанськ на Харківщині. Там і похований.
Судячи з фото ВК, мав маленьку доньку – Оленочку. Тепер їй два роки й вісім місяців.

21. Олег Черноконь “Спец”

Олег Черноконь народився в Києві 29 грудня 1978 року. Відслужив строкову службу в десантних військах, а коли почалися бойові дії на сході України, пішов добровольцем у батальйон “Айдар”.
Станом на 2017 рік Олег Євгенович, якого називали “Спец”, був командиром відділення розвідувального взводу 3-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.
Снайпер-інструктор, розвідник, він добре знав військову справу, був дуже мобільним і вправно володів ножовим боєм. На жаль, коли на позиції на шахті “Бутівка” (околиця окупованого Донецька) прилетіла ворожа міна, жодні вміння не змогли б урятувати бійцю життя.
Це сталося 20 липня близько 22:00. Міна 82-міліметрового калібру розірвалася на відстані 1,5 метра від окопу, в якому перебував Олег. Воїн загинув від поранення в голову, хоча його каска залишилася цілісінькою – уламки снаряда пройшли нижче захисту.
Сюжет ТСН:
У 38-річного молодшого сержанта залишилися дружина і двоє дітей.
Побратими розповідають, що Олег дуже сумував за сім’єю, часто розказував їм про маленьку донечку, дружину…

22. Олексій Калабішка

Старший прапорщик, командир взводу снайперів 128-ї окремої гірсько-піхотної закарпатської бригади Олексій Калабішка на фронтах російсько-української війни майже три роки. Починаючи з серпня 2014-го, пройшов бої за Луганськ, Станицю Луганську, Щастя, Дебальцеве, воював у районі Донецька і Горлівки.
Військовий із майже 20-річним стажем, він мав охоче ділився з однополчанами своїм досвідом. Його згадують як шанованого й справедливого командира.
Судячи з розповідей бойових побратимів у спільноті “Закарпаський легіон”, Олексій Васильович умів поєднати суворе дотримання військової дисципліни з максимально людяним ставленням до своїх підлеглих, ніколи не забував про військову честь і вірність присязі. Завжди був там, де присутність приносила найбільше користі.
Олексій Калабішка народився 12 листопада 1975 року в селі Плоске Свалявського району Закарпатської області. У 1993-1995 роках проходив строкову службу в лавах Збройних сил України, а з 1999 року повернувся до війська вже як кадровий військовослужбовець. Усі ці роки прослужив у 128 огпбр.
21 липня в Майорську, неподалік від окупованої бойовиками “ДНР” Горлівки, 41-річний комвзводу підірвався на вибуховому пристрої. Осколкові поранення виявилися несумісними з життям.
Похорон Олексія Калабішки, відео “5-го каналу”:
Поховали 41-річного бійця в Мукачеві, де він мешкав разом із сім’єю. Без чоловіка й батька залишилися дружина та двоє синів.
Це була четверта бойова втрата Закарпаття в АТО в липні. Всі зі 128-ї бригади.

23. Іван Носач

Іван Носач народився 5 липня 1974 року в селі Скотареве Шполянського району Черкаської області. Односельці згадують його як чоловіка працьовитого й дружнього.
Відслуживши за мобілізацією, Іван підписав контракт із ЗСУ, був снайпером.
Загинув 27 липня близько 8-ї години ранку під час обстрілу українських позицій поблизу села Водяне (Волноваський район, Маріупольський напрямок).
Як повідомив волонтер 131-го окремого розвідбатальйону УНСО Назар Приходько, життя Івана Носача обірвалося в результаті снайперської “дуелі” – від кулі ворожого снайпера.
Поховали 43-річного воїна в рідному Скотареві.
“Непоправна втрата. Сиротами залишилася донька та син (підлітки – “Н”). У нашому селі всі можуть вам розповісти, якою трудолюбивою та майстровою людиною був Іван Петрович”, – зазначила в коментарі “Україні молодій” керівник апарату Шполянської райдержадміністарції Любов Бакалина, яка родом зі Скотаревого.

24. Сергій Сіренко

29 липня, відповідно до заяви речника Міноборони з питань АТО, один військовослужбовець Збройних сил України загинув внаслідок обстрілу позицій ЗСУ біля міста Красногорівка на Донеччині.
Соцмережі й ЗМІ не називали імені полеглого. Зі своїх джерел “Новинарня” дізналася, що це солдат 92-ї окремої механізованої бригади Сіренко Сергій Васильович. Посада – водій протитанкового взводу 1-го мехбату 92-ї бригади (ППД – село Клугино-Башкирівка, Чугуївська міськрада Харківської області).
П’ята бойова втрата 92 омбр за липень.
Вічна пам’ять полеглим.

Немає коментарів:

Дописати коментар