Сорокавосьмирічний Андрій Мамалига – один з трьох претендентів на посаду Уповноваженого Президента України з прав людини. Висунення ініціювала парламентська фракція Радикально партії Олега Ляшка, – кандидатуру підтримали 116 народних депутатів з усіх парламентських фракцій та Рада адвокатів міста Києва та 16 громадських і правозахисних організацій.
Адвокат Андрій Мамалига неодноразово захищав і продовжує захищати інтереси добровольців та військовослужбовців в судах та на досудовому слідстві.
Мамалига – захисник Віти Заверухи, Станіслава Краснова, Ігоря Мосійчука, Миколи Коханівського, Андріяна Мазанька, айдарівців Андрія Стєпанкова «Штефана», Валентина Лихоліта та Валерія Михайлюка.
Напередодні вирішального голосування у парламенті журналіст ІНФОРМАТОРа завітав у столичний офіс правозахисника, з’ясував його біографію та першочергову програму на посаді омбудсмена.
Адвокат орендує приміщення у багатоповерхівці на Осокорках, і протягом всього інтерв’ю поруч із нами займається аплікаціями донька Мамалиги, раз по раз підбігаючи до батька по ножиці чи ручку.
Як ви прийшли до гуманітарної та соціальної сфери права?
До правозахисного руху я належав з 1989 року, коли повернувся з армії. Тоді я був одним із останніх бійців, які виходили з Афганістану, а ще півроку «дослужував» на Далекому Сході. Коли я демобілізувався, мій старший брат Володимир уже був учасником націоналістичного руху, зокрема «Народного руху за перебудову». Він мене і долучив до націоналістичної ідеології, і я очолив одну з районних молодіжних організацій «Спілки незалежної української молоді».
Коли я повернувся з армії, то став «працівником культури» (кажучи сучасною мовою, діджеєм) – влаштовував культурні вечори клубах. Тоді уже пройшов перший фестиваль української пісні, але все одно ми ще напівпідпільно переписували вітчизняних виконавців, як-от «Братів Гадюкіних», з плівки на плівку. У нашому регіоні я одним з перших почав вести вечори культури українською мовою та з українською музикою і використовувати гасла «Слава Україні». Комітет державної безпеки мені цього не пробачив: мене звільнили дуже швидко. Директор будинку культури поставив мене перед фактом, однак я почав опиратися і в результаті де-юре вийшло так, що я написав заяву про звільнення за власним бажанням.
У нас почала з’являтися заборонена література – Степан Бандера, Симон Петлюра, Міхновський, Коновалець, і ми справді загорілися ідеєю державної самостійності. Тоді ж, у 88-му році ми включилися у рух, який очолив Левко Лук’яненко. Життєвий шлях Лук’яненка залишається для нас взірцевим і авторитетним. Його звитяга: стільки відсидіти, бути засудженим до смертної кари – це все залишиться з нами до кінця.
У себе на Черкащині ми організовували мітинги, і на побутовому рівні доводилося долати дуже серйозний опір людей з радянським менталітетом, носіїв «ковбасної філософії». Таких була переважна більшість: мова йде про 80 і більше відсотків людей, які говорили «Нас все влаштовує, нам нічого не треба, аби залишилися дешеві продукти». Ми виготовляли газети «самвидаву», самі писали матеріали.
Фактично, уже тоді ми боролися за багатопартійність, свободу слова і зібрань: базові права, без яких не уявляємо життя сьогодні.
Після здобуття незалежності настало розчарування: вчорашні комуністи, які паплюжили жовто-блакитні прапори, самі їх підняли. Червона маса партноменклатури на чолі з головним ідеологом Леонідом Кравчуком знову сіла на місця.
У 1991-му році була створена УНА-УНСО, я тоді включився до правозахисного руху.
На Черкащині у мене були проблеми з працевлаштуванням: мені усюди поставили бар’єри. Повзучий комунізм роз’їдав Україну фактично до кінця дев’яностих років: мені навіть після розвалу Союзу відмовляли в працевлаштуванні, бо я «не підтримую справу Леніна».
На той час я вже одружився, і треба було годувати сім’ю. Тож я вступив на юридичний факультет КНУ імені Шевченка, і у 1996 році я переїхав до Києва. Невдовзі я влаштувався в юридичну фірму, й у 1998 році, ставши адвокатом, почав займатися кримінальними справами.
Найгучніша справа того періоду – затримання учасників акції «Україна без Кучми». Серед них було багато моїх знайомих по руху дев’яностих років, це і Руслан Зайченко, і Микола Карпюк, й Ігор Мазур. Знаючи, що я адвокат, вони, звісно, відразу звернулися до мене по захист. На той час у мене з’явилася власна юридична компанія, і я ввів у цю справу декількох своїх адвокатів. То був дуже складний процес: на нього кинула всі сили СБУ.
Нам вдалося безпрецедентно швидко отримати повідомлення з Європейського суду з прав людини про прийняття заяви щодо затриманих до розгляду. Уже в 2002 році учасників цієї акції визнали політв’язнями. Саме рішення ухвалили ж у 2016 році: розгляд тривав 15 років, як бачите. На цей час п’ять учасників цієї акції уже померли, зокрема і мій підзахисний Руслан Зайченко. Кожен отримав різні строки, і більшість засуджених підхопили хвороби у в‘язниці. Дехто захворів туберкульозом, а Руслан помер від онкологічного захворювання. Ця справа не закрита, бо у 2006 році я подав до Верховного суду заяву про її перегляд. Тоді навіть заступник Генерального прокурора Кудрявцев відмовився від обвинувачень і підтримав скасування вироку, а от Верховний суд – відмовив.
Нещодавно Ігор Мазур приходив на засідання комітету (комітет Верховної Ради, – ред.) підтримати мою кандидатуру і ми домовилися, що добиватимемося реабілітації усіх політв’язнів акції “Україна без Кучми». Ці вироки мають бути скасовані, і цим я займатимуся незалежно від того, стану омбудсменом чи ні.
Серед інших резонансних справ, якими я займався у двотисячних роках – це провадження щодо вбивства кримського татарина, афганця Василя Кивозуба. У 2007 році його убили люди з оточення тодішнього прем’єра Віктора Януковича. Лише звільнення Януковича з посади прем’єр-міністра дала змогу правоохоронцям швидко розкрити цей злочин. Саме суддя Григор’єва, яка свого часу слухала справу Гонгадзе, відпустила головного обвинуваченого: зараз він та ще один підозрюваний перебувають у розшуку. По цій справі засуджений лише третій учасник. Вона має політичний присмак, адже дуже довго не вдавалося отримати законне рішення. Є навіть вирок Баришівського суду, де обвинувачені отримали умовні строки.
Про справу Кривозуба зняв документальний фільм Костянтин Усов. Стрічка називалася «Друзям президента можна все». Сьогодні Усов – народний депутат від БПП.
Під час розгляду тієї справи за мною стежили, і одного разу кілька автомобілів заблокували мене під будинком. Довелося тікати, тільки завдяки спритності мені вдалося вирватися з тих лещат. Про переслідування я подавав заяву до правоохоронних органів, але це нічим не закінчилося.
Я був активним учасником Помаранчевої революції, разом з товаришами по акції «Україна без Кучми» постійно був на Майдані у наметовому містечку.
З 2008 року я захищав інтереси президента «Союз Чорнобиль України» Юрія Андреєва. Він помер у 2014 році, до того я постійно брав участь у справах, пов’язаних із захистом соціальних прав чорнобильців.
Свого часу я був головою атестаційної комісії Спілки ветеранів Афганістану, чотирнадцять років займався соціальними проблемами афганців. Найгучніша акція початку десятих років – коли афганці у 2011 році пішли на штурм будівлі парламенту. Я був серед її організаторів і учасників. Для режиму Януковича то була дуже гучна подія, пам’ятаю, тоді Єфрємова трохи потріпали (сміється, – ред.).
У 2012 році, опісля приходу Януковича, я почав доволі активно писати блоги. Мені запропонували писати авторські колонки для Kyiv Post – туди я дописував фактично до 2013 року. Уже тоді я був впевнений, що правління Януковича – це режим диктатора, і ми дійдемо до революції. Дуже багато опонентів Януковича тоді … кого перекупили, хто просто злякався, а хтось почав виїжджати закордон. Опозицію знекровили, і вона пішла на декілька кроків, на які, на моє переконання, не можна було йти. Перша стратегічна помилка – зміна виборчого законодавства, коли опозиція погодилася змінити пропорційну систему виборів на змішану.
У серпні 2013 року проти мене відкрили кримінальне провадження. До мене прийшли працівники міліції й сказали, що я вже знаходжуся під домашнім арештом через звинувачення у крадіжці обладнання від ліфта. Тоді уже діяв новий Кримінально-процесуальний кодекс, і я не вірю, що кримінальне провадження проти мене було помилкою. Таким чином відпрацьовували певну технологію – чомусь, на мені. Самі слідчі й прокурори Дніпровського району казали мені: «Скажи спасибі, що тебе не зняли з літака з готовим вироком на певний строк».
Фактично, мені вдалося добитися закриття того провадження за відсутністю складу злочину лише через два місяці після того, як я про нього дізнався.
Я приєднався до Майдану з самого його початку, хоча розумів, що не було стратегії, тактики. Потім настало 29 листопада. Почувши про ті події, я не думаючи поїхав у найближче Шевченківське РУВС. Зайшов, і першому, хто трапився на шляху, сказав «Я буду тебе захищати. Ти не проти?» – «Не проти».
Таким чином я став захисником двох затриманих, побитих «Беркутом» активістів Сушицького і Гончарука. Окрім того, тоді я познайомився з Устимом Голоднюком, якого 20 лютого 2014 року застрелив снайпер. Його побили так, що він лежав без свідомості і кілька днів ходив із замотаною головою. Справи по моїх підзахисних закрили за реабілітуючими обставинами.
Доволі контроверсійною була роль людей, які ввесь час хотіли домовитися із диктатором, пропонували амністію для активістів, яку більшість правозахисників не підтримала. Яка може бути амністія, коли немає складу злочину?
На жаль, цілий ряд активістів послухали ці поради і уклали угоди зі слідством. Щодо моїх підзахисних – вони вимагали лише виправдань. Починаючи з 19 січня у мене з’явився ще один підзахисний: це також була доволі прецедентна справа Антона Стогова, художника, затриманого 19 січня на Подолі. Стогов був людиною цілковито аполітичною, він не був на Грушевського, тому ця справа гарно ілюструє режим Януковича. Антон повертався ввечері додому, і на Глибочицькій його затримали разом зі студентами Карпенка-Карого. У Дніпровському РУВС йому відразу пред’явили звинувачення в організації й участі у масових заворушеннях на Грушевського.
Антон Стогов два тижні пробув у Лук’янівці (Лук’янівському СІЗО, – ред.), потім Апеляційний суд змінив художнику запобіжний захід на домашній арешт. Саме по ньому я вимагав закриття провадження, і десь 25 лютого, після того як Генеральним прокурором став Махніцький, ми пікетували Генеральну прокуратуру з вимогою виправдального вироку для Стогова.
Таких, як Антон, було близько 35 чоловік – затриманих тільки 19-20 січня. Це були справжні заручники режиму, і їх обмінювали на якісь політичні поступки: це була типова політика Януковича. Провадження проти Стогова закрили лише на початку березня 2014 року за відсутністю складу злочину.
Розкажіть про власну участь у збройному конфлікті на Донбасі у 2014-15 роках.
У 2014 році, після початку збройної агресії РФ, я пішов до лав «Айдару». Приїхав у розташування у двадцятих числах липня як волонтер. Тоді мене найбільше вразив бій в районі Георгіївки, коли за один день в «Айдарі» загинуло близько 15 чоловік. Після цього вирішив, що треба брати до рук зброю.
У серпні почалася операція з оточення Луганська. Кільце оточення замкнулося в районі Новосвітлівки і Хрящуватого, де проходила траса Краснодон-Луганськ: по ній сепаратистам постачали зброю. Там нам вдалося протриматися два тижні, аж до 27 серпня. Ми зрозуміли, що проти нас воюють кадрові військові. Моє уявлення про війну радикально змінилося. Я не очікував, що нас можуть по 4-5 годин накривати вогнем «Градів». У якийсь момент у мене навіть промайнула думка, що ми звідти вже не вирвемося.
Десь із 27 серпня російські танки зайшли нам в тил і фактично закрили ту дорогу, по якій ми заїхали. Брак координації і зв’язку між українськими силами, брак зброї… Через відсутність чітких команд ми не розуміли, де противник, а де наші, не розуміли, що слід робити. У нас була стрілецька зброя проти танків. Точно було відомо лише те, що за 20 кілометрів за нами – Луганський аеропорт, і ми по рації координували вогонь артилерії. Тоді там розміщувалася героїчна львівська 80-та бригада.
Коли ми потрапили в оточення, у декількох підрозділів Збройних Сил загинули два офіцери. На мій подив, особовий склад просто виїхав, БМП і БТРи вони покидали. Танки Т-64 програвали за тактико-технічними характеристиками російській техніці.
26 числа нас почали обстрілювати із танків. Окупанти зрівняли з землею кілька вулиць того населеного пункту, бо житлові будинки і церква просто заважали їм нас бачити. Через день після виходу добровольців там уже з’явився Грехем Філіпс.
За два тижні боїв у Хрящуватому і Новосвітлівці загинуло до 50 осіб тільки з «Айдару». Було дуже багато поранених, вся техніка спалена. Ми виходили звідти на машинах, які знайшли на місці. Відійшовши до Луганського аеропорту, ми, на жаль, відкрили шлях до атаки на нього.
Перший гумконвой зайшов у мене на очах. Це було вночі: нам без жодних причин дали наказ припинити вогонь, і невдовзі ми побачили, як на світанку в місто в’їхало багато вантажівок. Луганськ тоді був оголений, і, якби була воля Генштабу, місто можна було звільнити, адже всі сили терористи тоді кинули на захист Донецька.
В кінці серпня я потрапив у лікарню з контузією, іще у мене відкрилася виразка. Тоді я сильно схуд, втратив 8-10 кілограмів. У нашому віці бігати в бронежилеті і в повній екіпіровці, як виявляється, дуже важко.
Восени 2014 року ми з айдарівцями заснували спілку учасників АТО, направлену на допомогу добровольцям. Їх не визнавали учасниками бойових дій, адже серед добровольців було багато поранених, полонених і героїчних воїнів, той самий Олег Міхнюк – загиблий у Новосвітлівці афганець. Тоді як член громадської організації я увійшов до складу міжвідомчої комісії у справах учасників АТО при державній службі у справах ветеранів і учасників АТО. Cаме ця комісія до 2015 року надавала статус учасника бойових дій.
Тоді я зіштовхнувся з так званим «військовим туризмом», коли високопоставлені чиновники з Кабінету міністрів, Адміністрації президента, намагалися отримати статус УБД, фактично не побувавши в зоні бойових дій або відвідавши тилові точки на кілька днів. Найгучнішим був скандал з отриманням статусу УБД прокурором Донецької області Фронтовським та 25-ма його підлеглими. Цю інформацію я оприлюднив у 2015 році на свій страх і ризик: від мене вимагали вийти з комісії. Але я принципово відмовився відступати; самого прокурора пізніше звільнили.
До нас приїжджав начальник Луганської тоді ще міліції генерал Науменко, який теж хотів отримати статус УБД, але тоді вдалося переконати членів комісії, що надавати цю посвідку не слід.
У 16-му році Кабмін забрав ці повноваження у нашої міжвідомчої комісії і передав їх відомчим комісіям. Фактично, зараз у кожній інстанції є своя комісія, і прозорість надання статусу УБД в Міністерстві оборони, МВС та інших інституціях зовні ніхто не контролює. Вони видають статус УБД самі собі, багато хто з генералітету – для того, аби уникнути люстрації. Іще дуже велика частина – через жадібність.
Я до сьогодні є членом цієї комісії, ми виносимо питання, зокрема, одноразової виплати допомоги пораненим і сім’ям загиблих. Серед цього числа, слава Богу, є і добровольці: бійці ДУК Правого Сектору, «Айдару», батальйону ОУН. Однак, на сьогодні на законодавчому рівні так і не вирішене питання про надання добровольцям ДУК Правого Сектору і батальйону ОУН статусу учасників бойових дій. Минулого року я виніс це питання на парламентських слуханнях.
Один із керівників провладних фракцій підбігав до мене і казав «Вони не хочуть ввійти до Збройних Сил». Яка різниця, якщо вони зі зброєю в руках захищають кордони, при тому що загиблих добровольців уже зрівняли в правах (з офіційно зареєстрованими учасниками бойових дій, – ред.). А живих не треба?
Це питання теж має бути одним з пріоритетних завдань Омбудсмена.
Які ще завдання будуть для вас першочерговими на посаді Уповноваженого з прав людини?
Головні звдання – реабілітація учасників протестів «Україна без Кучми», визнання добровольців учасниками бойових дій та зміни пенітенціарної системи.
Нелюдські умови тримання засуджених і взятих під варту людей у колоніях та СІЗО.
Усі заклади тримання слід перевірити та ввести європейські стандарти утримання засуджених та підозрюваних. Спадок сталінських концтаборів, безсумнівно, треба викорінювати. Міністерство юстиції, як я бачу, хоче щось зробити, наприклад, уже ліквідували Державну пенітенціарну службу, але через низку причин не може. Омбудсмен має підштовхнути і дати підказку, як це зробити знизу.
Окрім того, я прагну повноцінно забезпеити права переселенців, внутрішньо переміщених осіб з Криму та ОРДЛО.
Якщо права кримчан законодавчо відносно захищені, то права переселенців з Донбасу повноцінно не забезпечені. У тому числі йдеться про часткове відшкодування матеріальної шкоди, адже чи будуть контрибуції з боку Росії – ніхто не знає. Більше того, має бути створений міжнародний фонд фінансування проектів і програм з відшкодування збитків та зайнятості й освіти переселенців.
Наступний пункт – вирішення системної кризи адвокатури. З прийняттям нового Кодексу про адвокатуру спільнота адвокатів знаходиться у серйозній системній кризі. Це вигідно силовим відомствам, прокуратурі, СБУ й МВС. Треба провести конференцію, звільнити неілюстроване керівництво, і провести перезавантаження. У інституту адвокації багато спільного з інститутом омбудсмена, тому ми зможемо співпрацювати й допомагати одне одному.
За часів Януковича було створено дуже багато механізмів, які порушують і утискають права людини. Наприклад, за його режиму ухвалили новий кримінально-процесуальний кодекс. З самого початку я розумів, що він має ухил на обвинувачення осіб, і хоча принцип змагальності дотримано, нема механізму, який би забезпечував права усіх учасників кримінального процесу. Деякі норми цього Кодексу явно утискають права затриманих і підозрюваних.
Верховенство права має бути основним принципом діяльності держави та державних органів в Україні. Це мають розуміти в прокуратурі, в МВС і силових відомствах.
Яке ваше життя поза відвідинами судів, прокуратури та райвідділків? Які книги знакові для вас?
Я одружений, маю донечку – Анну Андріївну, яка закінчила перший клас. Влітку ми живемо на дачі, там у нас є невеличке господарство, ми тримаємо пташенят: курочок і гусочок. Є невеличка пасіка – тож маю своїх бджіл, а ще – свою городину. Наша мама зараз десь на городі і порається.
Завжди із задоволенням читаю історичну й художню літературу.
Наприклад, останнім часом перечитую трьохтомник Івана Ле. Поза іншим, у нього багато полонізмів, і це допомагає ще й з вивченням мови. Дуже цікавлюся історією Другої світової війни, читаю документалістику, зокрема двохтомник Ширера – він дуже відрізняється від радянської історіографії. Маю дуже багато художньої літератури, але часу її читати не завжди вистачає. Пріоритетною є все ж історична література: хочеться знайти відповіді на питання, яким буде майбутнє України.
Хто підтримав вашу кандидатуру на посаду омбудсмена?
Я дуже радий, що ініціативу з мого висування підтримала Рада адвокатів Києва, адже вона об’єднує понад шість тисяч правників. Підкреслюю: мене висували не тільки громадські організації, а й народні депутати з усіх фракцій, серед них є навіть політики з «Опоблоку».
Окрім того, ще 24 травня голова Синодального управління військового духовенства Української Православної Церкви Київського Патріархату Митрополит Іоан зустрівся зі мною і дав своє благословення.
Нагадаємо, як раніше писав ІНФОРМАТОР, 28 квітня завершилася 5-річна каденція перебування Валерії Лутковської на посаді омбудсмена. Комітет Верховної Ради з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин визначив три кандидатури на цю посаду.
Ними стали народні депутати Людмила Денисова та Сергій Алексєєв і адвокат Андрій Мамалига. Підписи на користь його призначення у Верховній Раді поставили 116 народних обранців.
Відповідно до Закону про уповноваженого, омбудсменом може бути призначений громадянин України, який на момент обрання досяг 40 років, володіє державною мовою, має високі моральні якості, досвід правозахисної діяльності і протягом останніх 5 років проживає в Україні.
У парламенті обиратимуть нового уповноваженого з прав людини завтра, 6 червня.
Анна Андрашко
Немає коментарів:
Дописати коментар