четвер, 15 червня 2017 р.

«Сіяв насіння фанатичної любові до України»

Полковник Армії УНР Іван Литвиненко
Полковник Армії УНР Іван Литвиненко
Так характеризувала полковника Армії УНР, керівника розвідки Державного центру УНР на вигнанні, уродженця села Хоружівки Сумської області Івана Литвиненка у своїх показах під час слідства його друга дружина Галина. А в розділі «Українські терористичні організації в Польщі» довідки, яку склали  чекісти у 1939 році на підставі агентурних донесень, він згадується серед десяти найавторитетніших та активних діячів екзильного уряду УНР.

«Антисовєтську діяльність я почав з перших днів виникнення совєтської влади»
Народився Іван Дмитрович Литвиненко 4 (за новим стилем 17) січня 1891 року у селянській родині. Закінчив Смілянську початкову школу тодішнього Роменського повіту, Вищі московські комерційні курси (1912), працював рахівником економії у містечку Тростянець на Вінничині. А вже  на початку січня 1915 року був мобілізований на службу до царської армії. Служив рядовим 507-ї піхотної Нижегородської дружини (Жмеринка). Наступного року закінчив першу Житомирську школу прапорщиків і одержав відповідне військове звання. З травня 1917 року Іван Литвиненко уже підпоручник у 147-й піхотній Воронезькій дружині (Київ). Бере участь у всіх трьох всеукраїнських військових з’їздах і наприкінці цього ж року вступає до першого Українського (Київського) вартового полку військ Центральної Ради, який формувався з українців піхотних дружин, що розміщувалися у Києві та Київській губернії. Командує 12-ю сотнею цього полку.
На допиті, який проводив 8 червня 1946 року старший слідчий слідчої частини МГБ УССР капітан Лимарченко, на запитання, коли розпочав антисовєтську діяльність Іван Литвиненко відповів: «Свою антисовєтську діяльність я почав з перших днів виникнення совєтської влади… Будучи поручником царської армії, у 1918 році добровільно пішов на службу до петлюрівської армії».
На превеликий жаль, у січні 1918 року під час першого наступу Червоної армії на Україну більшість особового складу Київського гарнізону вирішила зберігати нейтралітет, частина першого Українського вартового полку розбіглась, а частина відступила до Житомира. Там Іван Литвиненко бере участь у формуванні з решток охоронних підрозділів полку імені Петра Дорошенка, у якому обіймає посаду командира сотні. Після укладення Берестейського миру та звільнення від більшовиків на початку березня 1918 року українськими та, згідно з домовленістю, німецькими й австрійськими військовими частинами Києва Іван Литвиненко прибуває зі своїм полком до столиці України. Бере участь у визволенні від більшовиків Лівобережної України, зокрема, у боях на полтавському напрямку, в районах міст Лубни, Лозова, Барвінкове. Під Ромоданом дістає поранення у праву руку та правий бік. Після лікування  у квітні цього ж року призначається на посаду командира куреня, з яким доходить до Старобільська і стає в обороні цього міста на східному кордоні України. У червні цього ж року виконує обов’язки помічника командира першого Запорізького полку імені Петра Дорошенка Армії УНР, а наприкінці листопада стає його командиром.
Після антигетьманського повстання у грудні 1918 року на Україну знову посунули більшовики, які стали витісняти петлюрівські війська зі східної України. Під натиском Червоної армії Дорошенківський полк на чолі з Іваном Литвиненком у складі Запорізького корпусу з боями залишає Харків, Полтаву, Кременчук, Знам’янку, Умань, Балту, Бирзулу, Чечельник і опиняється на території Румунії. Під Тирасполем командир полку зазнає контузії. Його вояків роззброюють румунські війська і переправляють до Галичини. Тут відбувається реорганізація та нове озброєння Запорізького корпусу, який у червні 1919 року починається наступ на позиції більшовиків. Дорошенківський полк протягом літа веде бої біля міста Проскурова (нині Хмельницький). Шостого червня бере участь у прориві фронту 12-ї  більшовицької армії і здобутті міста. Але вже через місяць після масованих атак червоних  залишає його. Лише об’єднавшись з Українською галицькою  армією, у середині липня Проскурів здобуває знову і далі веде наступ на Київ, який 31 серпня увінчується витісненням з нього Червоної армії. Однак у цей же час з лівого берега Дніпра до столиці України входять частини Добровольчої армії під командуванням генерала Бредова. Виникає конфлікт, який відомий під назвою «Київська катастрофа». Війська УНР знову залишають столицю, починається війна ще й з армією Денікіна, на бік якої переходить Українська галицька армія через примирення Петлюри з поляками.
Опинившись наприкінці листопада 1919 року в оточенні ворожих  Червоної, Добровольчої та Польської (з якою на той час було укладено мир), 6 грудня 1919 року Дієва армія УНР розпочинає відомий Зимовий похід, використовуючи партизанські методи боротьби з ворогами. У ньому Іван Литвиненко командує шостим загоном полку Костя Гордієнка із Запорізької групи. На виконання наказу командарма він 31 грудня захоплює місто Умань і стає комендантом залоги. Але потрапляє в халепу. Влаштовує щедрий прийом делегації боротьбистів під керівництвом С.Савицького, яка пропонує об’єднання сил Армії УНР і Української червоної армії (отамана Омеляна Волоха)  проти денікінців. Очевидно, захоплений такою пропозицією, полковник забуває про зміцнення підступів до міста. Відтак на світанку 11 січня 1920 року до Умані вриваються козаки Волоха, і майже без пострілів роззброюють залогу полковника Литвиненка. Лише вступ 12 січня до Умані 44-ї більшовицької дивізії з метою роззброєння усіх «контрреволюційних сил», в тому числі і Волоха,  дозволяє полковникові вирватися з полону.
У березні полк кінноти Запорізької дивізії на чолі з Іваном Литвиненком переслідує червоних на правому березі Південного Бугу до села Голти (нині – частина міста Первомайська Миколаївської області), бере участь у бою з більшовиками у селі Ємилівка Голованівського району нинішньої Кропивницької області та у героїчному оволодінні Вознесенськом Миколаївської області, адже тут вирішувалась доля життя і смерті українського війська, у якому закінчувався провіант і боєприпаси. Водночас, за даними розвідки, у місті під охороною  600-700 червоних піхотинців, кіннотників та артилеристів відбувався комуністичний з’їзд, перебували великі запаси зброї та різного майна. Відтак о третій годині ранку Запорізька дивізія розпочала атаку. Ось як її описує літописець походу Олександ Доценко:«Ворог підпустив українські лави на 400 кроків до міста і потім почав осипати їх дощем рушничних і кулеметних куль; броневик також почав обстріл. Наші мало стріляли, бо й не мали чим. Ворог перейшов у контрнаступ: зійшлись на двісті кроків,- наші завагалися, бо залишилось на чоловіка по 2-3 набої, і по наказу почали відходити на кращу позицію…
Настав дійсно критичний момент. Ворог, підсилившись членами з’їзду, переслідував відступаючі українські частини; загроза для наших частин, не маючих набоїв, була досить страшна.
Відтягнувши дивізію на старі позиції, перегрупувавши кінноту на крилах й висунувши на лінію лави піхоти кінно-гірний дивізіон полковника Алмазова, дивізія почала відстрілюватися і зупиняти ворога…
Тимчасом отаман Гулий-Гуленко особисто повів в атаку свій повстанчий відділ, який за ним ішов в огонь і воду. Полк Чорних Запоріжців піддержав атаку, а піший Запоріжський полк під командою полковника Дубового, не маючи набоїв і на половину без рушниць, йдучи, ляскав долонями, піддержуючи атаку повстанчого відділу. Ворог почав відступати. Тут кінний полк під командою полковника Литвиненка з’явився на обрію великою лавою і, попередивши піхоту, почав рубати ворога на право й на ліво. Ворог панічно розбігався, кидаючи зброю, кашкети, чоботи, шинелі, і Запоріжці на плечах у ворога вдерлися до самого міста». Петлюрівці захопили 2 важкі, 18 легких, 8 гірських гармат та 32 тисячі набоїв до них, 48 кулеметів, 12 мітральєз (скорострільних гармат), 5 тисяч рушниць та 2 мільйони набоїв до них, 4 ешелони військового майна та 10 мільйонів совєтських рублів.
Біля міста Ананьїва полковник зазнає третього поранення у груди.  Але вже через місяць призначається командувачем другої Запорізької бригади першої Запорізької стрілецької дивізії Армії УНР.
За участь у Зимовому поході Івана Литвинека нагороджено орденом «Залізного Хреста» під номером 29.
У районі Могилева-Ямполя його бригада з’єднується з Військом польським, згідно з Варшавським договором, і бере участь у черговому поході на Київ. Але вже у червні під натиском Червоної армії, що розпочала масований наступ з Білорусі втретє залишає столицю України і відступає до річки Збруч. Звідси Іван Литвиненко відкликається до штабу армії і одержує від Головного отамана Симона Петлюри доручення очолити військову делегацію у складі полковника Крата, сотника Блудимка, хорунжого Роменського та доктора Чикаленка  на переговорах про військовий союз з командувачем білої  Російської армії Врангелем. Українська делегація поставила перед бароном умови укладення цього союзу, згідно з якими, оперативне командування військами (в тому числі врангелівськими), які вестимуть бої на території України має здійснювати Уряд УНР; командувач Російською армією має дозволити створити з українців, які перебувають у нього на службі, окремий Український корпус. Врангель погодився першу умову передати на обговорення генеральних штабів армій. А проти другої умови він запротестував, оскільки переважну більшість його армії складали українці. Згоду дав лише на створення однієї української дивізії. Однак договору укладено не було, бо незабаром після переговорів Червона армія розбила Врангеля.
Після повернення з переговорів на початку жовтня 1920 року Іван Литвиненко  знову обійняв посаду командира другої Запорізької бригади Армії УНР, яка вже у листопаді була витіснена переважаючими більшовицькими військами за Збруч і роззброєна  поляками, які у жовтні за спиною Уряду УНР уклали з росіянами перемир’я та домовилися про зони окупації України.
З цього часу полковник перебував у спеціальних таборах для українських військових у польських містах Пікуличі, Вадовиці, Стрілків та Каліш. Ось як про цей період свого життя розповідає Іван Литвиненко на допиті 15 червня 1946 року: «Перебуваючи у таборах, я продовжував антисовєтську петлюрівську діяльність. Я не покинув надій на боротьбу проти совєтської влади, навпаки, готувався до неї. З цією метою я закінчив чотиримісячні курси з підвищення знань командного складу петлюрівської армії, які були організовані при таборах, брав активну участь у проведенні різноманітних націоналістичних петлюрівських свят, які закликали і мобілізували петлюрівців на подальшу боротьбу проти совєтської влади».
 «Ми відкриваємо очі Європі на більшовицьку дійсність»
У 1924 році  Іван Литвиненко вирішив скористатися дозволом адміністрації табору у Каліші на пошук роботи.  З цією метою відправився до Варшавського відділення  Українського центрального комітету у Польщі, де одержав посвідку про звільнення з табору та право проживання на території країни. Зцією посвідкою прибув до свого знайомого по службі в Армії УНР, полковника Смовського до міста Острога. Тут зустрів ще одного знайомого по табору Якова Гальчевського.  Побратими по боротьбі  по черзі надавали йому власні помешкання для проживання. Однак через відсутність дозволу на проживання у прикордонних районах та незнання польської мови пошуки роботи затягнулися і, зрештою, закінчилися арештом польською жандармерією та етапуванням до Варшави.  Після дозволеного телефонного дзвінка секретареві УЦК Павлові Зайцеву на вокзал польської столиці прибувт керівник особистої охорони Головного отамана Симона Петлюри, який водночас опікувався питаннями контррозвідки Уряду УНР, Микола Чеботарів та польський поручник. Вони звільнили Івана Литвиненка з-під варти. Після цього польський офіцер попрощався з українськими старшинами. В УЦК Чеботарів пообіцяв виклопотати Івану Даниловичу дозвіл на проживання у будь-якому місті Польщі у разі його згоди у місцях його перебування збирати інформацію про українських повстанців, які щойно повернулися на територію Польщі з підсовєтської України. Полковник Литвиненко погодився з такою умовою.  Однак, за його словами, активності у цій справі не проявляв, а займався облаштуванням власного життя.  Зокрема, керував чималим господарством головного капелана петлюрівської армії Павла Пащевського у селі Бабин біля міста Рівного, працював чорноробочим на Шпанівському цукровому заводі, а потім знову керував господарством отамана Івана Трейка у селі Самостріли на Кореччині, оскільки той був надто зайнятий питаннями переправи людей через польсько-совєтський кордон.
У 1926 році з приходом до влади у Польщі диктатора Пілсудського пожвавилась діяльність Державного Центру УНР.  Так, наприкінці цього ж року було утворено спеціальний штаб військового міністра генерала Володимира Сальського, другий (розвідувальний) відділ якого очолив полковник Микола Чеботарів. Останній узявся навести лад у документах Генерального штабу Армії УНР, для чого викликав до Варшави Івана Даниловича і доручив йому виконання цієї роботи. Після завершення її у червні 1927 року полковника Литвиненка під конспіративним прізвищем  Морозенко призначають начальником розвідувального пункту у селі Могиляни біля Острога.
Так почалася його робота у відділі розвідки Уряду УНР, який через рік очолив генерал Армії УНР Всеволод Змієнко і керував ним аж до своєї смерті у 1937 році. Восени  1928 року Іван Литвиненко призначається начальником розвідпункт у Рівному і керує усією розвідувальною роботою Державного Центру УНР на Волині до 1935 року. До співпраці він залучає патріотично налаштованих студентів, підприємців, ділових людей, перед якими ставить завдання утворювати на території підсовєтської України осередки-трійки, які  би готували населення до повстання проти совєтської влади, а у сприятливий момент могли би очолити його і захопити владу у своїй місцевості. Серед відомих співробітників розвідувального центру у Рівному був підприємець Тарас Боровець, який познайомився з Іваном Литвиненком у 1932 році. За порадою і допомогою полковника він створює серед поліської молоді підпільну організацію «Українське національне відродження», яка на перших порах зосереджує свою діяльність на розвінчуванні «райського життя» в підсовєтській Україні та знайомить населення із завданнями, який ставить перед собою Державний Центр УНР на вигнанні. Ось як згадує про цю співпрацю з українським  розвідником майбутній поліський отаман: «З наказу полковника Литвиненка наша молодь передавала на другу сторону директиви уряду УНР та літературу, а звідти отримувала різні матеріали, совєтську пресу та книжки. Ця наша робота була особливо пожвавлена під час великого голоду на Україні 1932-1933 років. Ми приносили з-за кордону цілу масу зразків «хліба», печеного з дерев’яної кори, листя, просяної лупи, буряків та інших складників… Ці експонати голоду в СРСР уряд УНР із меморандумами надсилав до Ліги Націй та поширював на весь світ». Самого керівника розвідки Державного Центру УНР на Волині він характеризує наступним чином: «Полковник Іван Данилович Литвиненко був одним з найактивніших членів нашої організації з-посеред старшої генерації. Військовою мовою – він був наче начальник штабу… Це палкий патріот трудової України, відважний вояк, далекозорий політик, найщиріший товариш і батько вояка».
Ці дані підтверджує у своїх свідченнях друга дружина полковника Галина Шпігельман, з якою він повінчався 5 червня 1933 року: «У другій половині 1933 року і весь 1934 рік досить часто приходили до Литвиненка молоді люди, з якими він проводив роботу, тобто розпалював у них український патріотизм, а потім посилав на роботу в Совєтський Союз добувати речові докази, наприклад, хліб з остюками, посуд поганого виробництва,  листи селян, які волали про допомогу, і, накінець, совєтські газети, у яких самокритично розбирались і обговорювались усі недуги молодої совєтської республіки. Ці речові докази відправлялися за кордон: у Францію, Англію, Німеччину».
Цікаву характеристику Івану Даниловичу знаходимо у спробах його дружини розкрити кухню залучення до розвідницької роботи поліської молоді, душі яких, як вона підкреслює, «жадали подвигів і перемог»: «Так ось у такий благодатний грунт Литвиненко сіяв насіння фанатичної любові до України і ненависть до Совєтського Союзу. Розагітований молодик після 3-4 годин бесіди зі знаменитим петлюрівським полковником, підкуплений його «довір’ям», готовий був іти в огонь і воду, аби тільки створити «Самостійну Україну». Скупавши хлопця у гарячій воді, Литвиненко вважав своїм обов’язком обдати і холодним душем, тобто малював йому картину тих мук, які чекають на посланця у випадку потрапляння до рук ГПУ (Главноє політічєскоє управлєніє при НКВД,-І.О.), і радив обговорити, чи вистачить рішучості виконати з честю покладену на нього роботу. Відповідь була майже завжди однаковою: чому ж інші можуть працювати і вмирати за Україну, дозвольте і мені піти».
А  наступні слова коханої половини розкривають ставлення до своєї справи полковника-розвідника: «Бувало, запитую його: невже ти серйозно віриш, що твоя робота принесе у майбутньому користь Україні? «Бачиш, – казав чоловік,- користь, звичайно, невелика. Ми, так би мовити, відкриваємо очі Європі на більшовицьку дійсність, підтримуємо до деякої міри національний дух серед народу з того і цього боку кордону. А, зрештою, не мені судити про правильність нашої політики. Адже це наказ самого Петлюри».
Після ліквідації розвідувального центру у Рівному у вересні 1935 року Івана Литвиненка викликає до Варшави у своє розпорядження начальник відділу розвідки Уряду УНР на вигнанні генерал Змієнко. Тут полковник ревізує розвідувальну інформацію та знищує ті матеріали, які могли скомпрометувати його перед польською владою.
У січні 1936 року Український центральний комітет з Варшави направляє його знову у місто Каліш, але вже на просаду керівника тутешньої української станиці. На цей час тут проживало біля 600 старих петлюрівців разом із родинами, діяла гімназія, дитсадок, церква, кооператива, театр та громадська кухня. Мешканці станиці обробляли 10 гектарів землі. Іван Литвиненко зосереджує у своїх руках усю господарсько-адміністративу і навіть культурно-просвітницьку роботу. Організовує відзначення українських національних свят, читання доповідей, лекцій, виступи театру з критикою совєтської дійсності. Після вибуху Другої світової війни та окупації західної частини Польщі полковника звільняють з посади. У грудні 1939 року він повертається до Варшави для пошуку нової роботи. Хворіє. Лише у травні 1940 року після одужання переїжджає до міста Холма, де скупчилося чимало його знайомих по розвідувальній діяльності на Волині. Серед них був і Тарас Боровець. Він у цей час готувався до повернення на Волинь для організації уенерівського підпілля та підготовки повстання на випадок вибуху війни, тому одразу звернувся до полковника за консультаціями з питань повстанського руху. Його Іван Литвиненко знайомить із начальником оперативного відділу військового міністерства  УНР Аркадієм Валійським, а той виводить Боровця на Міністра військових справ Уряду УНР Володимира Сальського та Президента Андрія Лівицького, які на таємній нараді 20 червня 1940 року схвалюють його ініціативу.
Першого серпня цього ж року Іван Литвиненко допомагає Тарасові Боровцю та Валентині Кульчицькій перейти німецько-совєтський кордон біля міста Володави. Сам же полковник повертається на Волинь тільки після нападу Німеччини на СССР аж у жовтні 1941 року, оселяється у селі Соснівка Шумського району Тернопільської області, де проживає його дружина зі своєю мамою і бабусею, займається тільки господарськими справами. Усі пропозиції щодо політичної та військової діяльності рішуче відкидає.
«Вдень я ховався від німців, а вночі – від партизанів і бандерівців»
Що ж спонукало Івана Литвиненка полишити активну політичну та військову діяльність? Відповдь на це питання, на мій погляд, дає пояснення ним ситуації, що склалася в українській еміграції напередодні нападу Німеччини на СССР, яке він виклав на допиті 5 серпня 1946 року: «Після окупації території Польщі німецькими військами діяльність петлюрівців була паралізована. Ще більше діяльність петлюрівців підупала, коли на території Польщі скупчилась велика кількість емігрантів з Галичини. Німці у своїх цілях посилено використовували галицьку еміграцію, а петлюрівців, навпаки, часто почали переслідувати за участь у повстанні проти гетьмана Скоропадського.
На діяльності петлюрівців також відбились ті обставини, що у 1940 році помер Сальський, залишився Левицький, який в організаційному плані був молоененргійним.
У силу цих причин серед петлюрівців не було єдиної організації. Частина з них були членами УЦК (Український центральний комітет – єдина суспільно-громадська установа 1939—1945, що репрезентувала українців перед німецькою владою у Генеральній Губернії,- І.О.), а більшість осіла в кооперативному товаристві Холмського повіту, яке очолював петлюрівець Лютий. Але багато петлюрівців, особливо тих, які до поразки Польщі були добровольцями Польської армії, з приходом німців пішли до них на службу.
На початку окупації німцями Польщі багато петлюрівців брали активну участь в УЦК, але потім, починаючи приблизно з літа 1940 року, в УЦК більшість завоювали бандерівці і поступово витісняли петлюрівців. Багато петлюрівців з УЦК вийшли просто через принцип, що у керівництві виявилися галичани (як відомо, петлюрівці довгий час не контактували з галичанами).
В кінцевому підсумку до кінця 1940-го-початку 1941 року з допомогою німців в УЦК першість завоювали мельниківці, і в Холмі відділом УЦК керував мельниківець, колишній петлюрівець Шрамченко».
Очевидно, шо в таких обсттавинах полковник став переосмислювати низку речей, задумуватися над своїм місцем у тодішній бурхливій стихії.
По дорозі із Холма до Соснівки Іван Литвиненко у місті Рівному зустрічається із Тарасом Бульбою-Боровцем, про що останній згадує у своїй книзі «Армія без держави». Зрозуміло, що з відстані років отаман не міг точно передати розмову,  яка відбулася між ними. Однак деякі деталі вказують на позицію, яку в цей час займав полковник. Ось як її викладає Бульба-Боровець: «Литвиненко не бачив можливости втриматися нам довший час на очищеному від большевиків Поліссі. Туди незабаром німці пришлють свою цивільну адміністрацію». Але якщо судити з пояснень полковника, чому він відмовився перейти у підпільну Українську повстанську армію, то його позиція вже у той час була більш категорична і критична: «У листі до Боровця я прямо написав, що йому не вірю, що я його знаю як молодого романтика, але ця затія серйозна, і з нею нічого не вийде».
Слід сказати, що Іван Литвиненко про зустріч з Бульбою-Боровцем у Рівному та розмову про УПА «Поліська Січ» на допитах не згадує. Каже, що про це збройне формування дізнався у 1942 році.  Відтак це дало підставу деяким дослідникам звинувачувати отамана у спотворенні історичних подій. Мовляв, полковник з ним під час діяльності УПА «Поліська Січ» не зустрічався, а отже й не був його радником. Але, зауважте, і Бульба-Боровець у спогадах,  і Литвиненко на допиті називають майже той самий час переїзду його з Холма у Соснівку: «половина вересня» – в отамана, «перші числа жовтня» – у полковника. Обоє вказують майже те саме місце переїзду: «Крем’янецький район» – отаман, «Шумський» – полковник. (Село Соснівка, куди переїхав Іван Литвиненко, хоч розташоване у Шумському районі, але неподалік від межі з Кременецьким). Нарешті, у своїх спогадах Бульба-Боровець, хочемо ми цього чи ні, окреслив ту позицію, на якій стояв Литвиненко в цей час, у якій не було й натяку на готовність перейти на службу до УПА «Поліська Січ».
Чому ж тоді на допиті Іван Литвиненко обминув момент зустрічі із Тарасом Боровцем у Рівному? Гадаю, лише з однієї причини: розповідь про неї свідчила б про його зв’язок з УПА «Поліська Січ» і псувала би чітку лінію самозахисту, яка полягала у запереченні будь-якої причетності до повстанського руху. Як випливає з матеріалів кримінальної справи, полковник сподівався, що його чесна та принципова позиція у ставленні до українського національно-визвольного руху у роки гітлерівської окупації буде сприйнята як доказ справжнього каяття у попередніх «гріхах», позитивно вплине на судовий вирок та збереже йому життя.
Іван Литвиненко, справді, одразу після приїзду до Соснівки рішуче відкидає пропозицію окупаційної влади обійняти посаду бургомістра міста Кременця. Протягом 1942 року дає негативні відповіді на запрошення отамана Тараса Бульби-Боровця очолити штаб УПА.  А в січні 1943 року просто тікає з Рівного, де гестапівці кілька днів уперто переконують його очолити батальйон для боротьби з червоними партизанам.
Дізнавшись у перших числах березня 1943 року, про те, що його знову розшукують німці, полковник тікає із Соснівки до свого добре знайомого побратима Байдака у село Гільча Здолбунівського району, де той працює завідувачем млина. Проходить у нього практику борошномельної справи, а  наприкінці березня переїжджає у село Межиріч Острозького району, де також стає завідувачем млина. У квітні сюди прибуває його дружина. Однак і тут спокою нема. На млин чинять грабіжницькі наскоки червоні партизани і повстанські відділи бандерівців. А німці погрожують розстрілом усього персоналу. Відтак, за словами Івана Литвиненка на судовому засіданні, вдень йому доводилося ховатися від німців, а вночі – від партизанів і бандерівців.
«Починаючи із серпня 1943 року,- як свідчить дружина полковника,- бандерівці стали серйозно приставати до чоловіка, вимагаючи, щоб він ішов до них. Але хвороба на три тижні прикувала чоловіка до ліжка, і вони погодилися місяць почекати, поки він поправиться.
У першій половині вересня УПА знову стала присилати до нас своїх агентів з листами, погрожуючи у випадку відмови розстрілом. Волею-неволею довелося погодитися, і ми з речами під конвоєм вночі 19 вересня виїхали з Межиріча». Наступного дня конвоїри відправили дружину полковника Литвиненка додому у Соснівку, а його самого доставили по етапу до штабу УПА-Північ, який розташовувався на Стидинських хуторах Костопільського району. Тут Іван Литвиненко зустрічається зі своїми побратимами по службі в Армії УНР Леонідом Ступницьким та Миколою Омелюсиком. Перший, як виявилося, уже обіймав посаду начальника штабу УПА-Північ, а другий – керував оперативним відділом у ньому. Побратими-петлюрівці зустріли Івана Литвиненка стриманим жартом, мовляв, лави стариків зростають. А коли той з обуренням розповів, як його сюди доставили, Ступницький іронічно зауважив: «Молодьож, нічого обурюватися».
А ось як описує Іван Литвиненко свою зустріч з Головнокомандувачем УПА-Північ Дмитром Клячківським («Климом Савуром»): «Коли Клим Савур зайшов до штабу, йому доповіли, що я прибув. Клим Савур тут же ніби про себе сказав: «Ага, значить наказ виконано». А потім звернувся до мене. Він сказав, добре, що я прибув, а потім, жартуючи, додав: старикам буде веселіше.
Потім Клим Савур сказав мені, щоб я приглядався до роботи, знайомився з усіма матеріалами. А коли ознайомлюсь з діяльністю УПА Волинь-Полісся, мені дадуть роботу.
Я запитав, яку ж роботу я можу виконувати, коли не знаю військової справи. Клим Савур мені відповів, щоб я не хвилювався, командної посади він мені не дасть, оскільки у нього вистачає своїх представників ОУН, а мене, як він заявив, використають на роботі у школі старшин для перекладу з російської на українську мову різного виду військових документів і т.д.
При мені Клим Савур дав розпорядження Ступницькому, назвавши його полковником, щоб той дав мені документи для ознайомлення».
На початку жовтня 1943 року Дмитро Клячківський, як і обіцяв, запропонував Іванові Литвиненку, що одержав псевдонім «Євшан», прочитати у старшинській школі УПА «Дружинники» курс лекцій з бойової розвідки, а 30 листопада як найстаршому офіцерові штабу – керувати випуском курсантів, вручати їм посвідчення про закінчення курсів та присвоєння військового звання.
Після цього полковник добивається від Головнокомандувача УПА-Північ звільнення зі служби та легалізації. Це йому Клим Савур дозволяє з умовою залишити межі Волині.
Слід сказати, що справа з легалізацією затяглася. Лише у березні 1944 року Іван Литвиненко одержав фіктивні паспорти на себе і дружину з прізвищем Солончак, по лінії зв’язку ОУН(Б) був переправлений з Волині на Галичину й поселений на квартирі у селі Наконечне Яворівського району Львівської області.
У середині травня цього року керівник розвідки закордонного бюро Центрального проводу ОУН(Б) Василь Охрімович («Серб») викликає полковника до Львоа, де дає йому завдання виїхати до Варшави для агітації старшин Армії УНР до УПА. Поїздка виявилась безрезультатною. Жоден з петлюрівців не виявив бажання переходити у підпілля. На думку Литвиненка, однією з причин небажання петлюрівців іти на службу до повстанців була його правдива  розповідь про ставлення в УПА під керівництвом ОУН(Б) до нього особисто. Після повідомлення про невдале відрядження «Серб» сказав: «Значить вони хочуть бути тільки міністрами, боротися і жертвувати своїм життям вони не рішаються, які вони тоді патріоти. Не хочуть, не треба, ми самі будемо боротися».
Через місяць «Серб» пропонує полковнику ще одну поїздку, але вже до Праги з метою залучення до УПА генерала армії УНР Всеволода Петріва. Однак і вона виявилась невдалою. З цього часу звязки з ОУН(Б) у нього припиняються.
Після звільнення Червоною армією від німців Яворівського району Іван Литвиненко у листопаді 1944 року переїжджає до Львова, прописується на квартирі співака народної капели «Трембіта» Стахіва і на підставі старих одержує на себе і дружину нові паспорти у місцевому відділенні міліції. З цими документами влаштовується на посаду директора підсобного господарстві Інституту радянської торгівлі. Сюди ж на посаду завідувача господарством оформлюється дружина. У березні 1945 року на слід Івана Литвиненка виходять емгебісти. Розсекречують його і неофіційно затримують. Після місяця утримання під вартою випускають на волю для оперативного спостереження з метою вийти на оунівське підпілля. Однак виявити зв’язки полковника з підпіллям ОУН не вдається, а на співпрацю з працівниками МГБ він не погоджується. Тому 30 травня 1946 року його заарештовують вже офіційно, перевозять до Києва і проводять слідство.  Військовий трибунал військ МВД Київської області 12 грудня цього ж року виносить йому смертний вирок, який  виконано17 лютого 1947 року у Лук’янівській в’язниці.
З його родичів, окрім другої дружини Галини, у той час проживали у селі Хоружівці Сумської області рідні брати Василь та Хома, а також дочка від першої дружини, що була одружена з Будяком Антоном та працювала у місцевому колгоспі.
Іван Ольховський

Немає коментарів:

Дописати коментар